Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я перетнула кімнату й зупинилася перед столом.

— Тоді навіщо давати мені другий підсилювач? — розпачливо запитала я, шукаючи аргумент, якому вдасться його переконати. — Якщо ти забув, я намагалася вбити тебе.

— І тобі не вдалося.

— Завжди є другий шанс. Навіщо тобі робити мене сильнішою?

Він знову здвигнув плечима.

— Без підсилювачів Морозова Равка приречена. І тобі судилося володіти ними так само, як мені — владарювати. Інакше бути не може.

— Як зручно.

Дарклінґ відкинувся на стільці і склав руки на грудях.

— Зручною тебе точно складно назвати, Аліно.

— Комбінувати підсилювачі не можна. Всі підручники кажуть одне й те саме…

— Не всі підручники.

Мені хотілося закричати.

— Баґхра мене застерігала. Казала, що ти нахабний, засліплений амбіціями.

— А тепер що вона каже? — Його голос задзвенів кригою. — Які ще зрадницькі слова вона нашепотіла тобі на вушко?

— Що любить тебе, — розлючено кинула я. — Вірить, що тебе ще можна врятувати.

Після цих слів він відвернувся, та я встигла помітити спалах болю на його обличчі. Що він з нею зробив? І чого це йому коштувало?

— Порятунок, — пробурмотів він. — Спасіння. Спокута. Химерні материні ідеї. Можливо, мені слід було уважніше її слухати.

Чоловік потягся до шухляди й дістав звідти тоненьку червону книжечку. Коли він підняв її догори, на золотих літерах на палітурці заграло світло: «Історія Санктія».

— Знаєш, що це?

Я насупилася. «Життя Святих». З’явився туманний спогад. Кілька місяців тому Аппарат дав мені таку саму книжечку в Маленькому Палаці. Я кинула її в шухляду туалетного столика і більше про неї не згадувала.

— Це дитяча книжка, — відповіла я.

— Ти її читала?

— Ні, — зізналася я, несподівано пошкодувавши, що не зробила цього.

Дарклінґ занадто уважно роздивлявся мене. Що такого важливого могло ховатися у збірці зі старими малюнками?

— Забобони, — повів він далі, глипнувши на палітурку. — Пропаганда для селюків. Принаймні я так думав. Морозов був диваком. Трохи нагадував тебе — його тягло до пересічних слабкодухів.

— Мал не слабкодухий.

— Мушу погодитися, він обдарований, але не гриша. Йому ніколи не стати рівнею тобі.

— Він рівня мені і навіть більше, — в’їдливо кинула я.

Дарклінґ похитав головою. Якби не досвід, я б подумала, що побачила на його обличчі жалість.

— Ти гадаєш, наче він став твоєю родиною. Наче у тебе з’явилося майбутнє. Але ти ставатимеш дедалі сильнішою, а він старішатиме. Проживе своє коротеньке життя отказанця, і ти дивитимешся, як він помирає.

— Замовкни.

Чоловік усміхнувся.

— Ну ж бо, тупай ногами, заперечуючи власну природу. А твоя країна тим часом страждатиме.

— Через тебе!

— Через те, що я повірив у дівчисько, котре не в змозі змиритися з думкою про власний потенціал.

Він підвівся і обійшов стіл. Я була розлючена, та однаково позадкувала й гупнулася на стілець.

— Я знаю, що ти відчуваєш поруч із трекером, — не вгавав Дарклінґ.

— Сумніваюся.

Він відмахнувся від мене.

— Ні, не те, як ви сміховинно нидієте одне за одним; це вам ще доведеться перерости. Я знаю істину, що ховається в твоєму серці. Самотність. Розуміння того, що ти інакша, яке щодня посилюється. — Він нахилився ближче. — І біль.

Я спробувала приховати подив від знайомого відчуття, що охопило мене.

— Не знаю, про що ти, — сказала вголос, та навіть мені слова здалися брехливими.

— Він ніколи не минеться, Аліно. І дедалі гіршатиме, незалежно від того, за скількома шарфами ти його ховатимеш, як вправно брехатимеш і як швидко бігатимеш.

Я спробувала відвернутися, та чоловік, простягнувши руку, взяв мене за підборіддя і змусив подивитися на себе.

— Таких, як ми, більше немає, Аліно, — прошепотів він. — І ніколи не буде.

Я відсахнулася від нього, перекинувши стілець і мало не втративши рівновагу. Взялася гупати закутими в кайдани кулаками і кликати Івана, а Дарклінґ просто дивився на мене. Та доки він не віддав наказу, вартовий не прийшов.

Наче в тумані я помітила Іванову руку на своїй спині, сморід у коридорі, моряка, котрий пропустив нас, тишу моєї вузької каюти, двері, що замкнулися за мною, ліжко і грубу тканину, в яку я загорнулася, продовжуючи тремтіти й намагаючись викинути з голови Дарклінґові слова.

Малова смерть. Моє довге життя. Біль від інакшості, який ніколи не стихне. Мене накривало всіма цими страхами, зазуб­лені пазурі впивалися глибоко в серце.

Я знала, що Дарклінґ вправний брехун. Він міг удати будь-яку емоцію, зіграти на слабкостях будь-якої людини. Однак я не могла заперечити ані того, що відчувала в Новозем’ї, ані справедливості його слів: скорботи, туги, що віддзеркалювалися в його суворих сірих очах.

***

Настрій на борту китобійного судна змінився.