Читати книгу - "Моя кров - це прокляття // Mattheo Riddle, Ila Styles"

Немов зловісна тінь, Темний Лорд Волдеморт готувався до свого повернення. Невеликі шматки його душі, розкидані по горокраксах, повільно втягувалися назад у його істоту, живлячи його тіло. Його тіло ще не повернуло свою колишню силу, але розум залишався гострим, як ніколи.

Він знав, що його повернення – це лише питання часу. Плани, які він будував ще до своєї поразки, почали знову набувати форми. Волдеморт ніколи не покладався на випадок: його горокракси були розкидані не  просто так. І хоча багато з них були знищені, він все ще відчував залишки, що залишилися — слабкі, але реальні.

"Маттео Реддл..." - подумав він, сповнений ненависті та іронії. Спадкоємець його крові, молодий Реддл, був не більше ніж інструментом у його плані.

 Волдеморта не цікавили ні лояльність, ні споріднені зв'язки — він бачив у Маттео лише засіб свого повернення. Молодий хлопець не знав, яку роль гратиме в цьому сценарії. Але незабаром дізнається.

Він почав замислюватися над наступними кроками. Хоча Маттео, як здається, зробив свідомий вибір уникнути темряви, Волдеморт не сумнівався, що зможе змусити його повернутися на правильний шлях — через страх чи маніпуляцію. У кожного Реддла був темний бік, і Волдеморт знав, як його розбудити.

Перед тінню Волдеморта стояло кілька Смертежерів — його рештки. Вірні послідовники, які готові віддати своє життя за повернення свого господаря на повну силу.

— Мій лорде, наші агенти повідомляють, що Дамблдор знає про горокракси, — сказав один із них, схиливши голову в низькому поклоні. — Вони знайшли щоденник та кулон.

Очі Волдеморта спалахнули від гніву, але обличчя залишилося спокійним.

— Щоденник і кулон... — сказав він більше собі, ніж Смертежерам. Його голос був шиплячим, тихим, але сповненим невимовної загрози. — Вони знищать їх. Але це не має значення. Вони ще не знають про всі мої плани.

Волдеморт повільно повернувся до своїх послідовників, його червоні очі блищали в напівтемряві.

— Дамблдор грає у свою звичну гру. Він думає, що зможе знищити мене раз і назавжди, але недооцінює силу крові. Відданість – це слабкість. А кров... — він усміхнувся крижаною, жорстокою усмішкою, — кров завжди перемагає.

Смертежери мовчали, боячись навіть поворухнутися.

— Маттео Реддл, — продовжив Волдеморт, зупинившись біля столу, де були розкладені карти та магічні артефакти. — Він намагається уникнути своєї долі, але це неможливо. Він носить частину мене, навіть якщо цього не розуміє. Ми пов'язані більше, ніж він думає. І коли настане час, я примушу його прийняти свою спадщину.

— Він слабкий, мій лорде, — обережно додав один зі слуг. — Він вибрав світло, відмовився від кулона...

— Слабкий? — різко перебив Волдеморт, очі його блиснули червоним гнівом. — Він не слабкий. Його бажання втекти від мене є лише ознакою того, що він боїться своєї справжньої сили. Але страх – це зброя.

Волдеморт відвернувся від своїх підлеглих і знову глянув у далечінь. Його розум працював невтомно, обмірковуючи кожен наступний крок. Він знав, що ключ до його остаточного повернення — це не тільки горокракси, а й спадкоємець, який намагався уникнути своєї долі.

— Дамблдор думає, що знищить мене, знищивши ці артефакти. Він не розуміє, що моя сила – це не тільки вони, — голос Волдеморта став низьким і небезпечним. — Моя сила у моєму впливі. І я впливаю на тих, хто навіть не підозрює про це. Маттео ще повернеться до мене. А коли він це зробить, я знову піднімуся.

Волдеморт підняв руку, і один зі Смертежерів передав йому пергамент із планом дій. На ньому були вказані дати та місця підготовки наступних кроків. Його очі бігали по тексту, і його губи ледь помітно спотворилися в посмішці.

— Маттео думає, що знайшов свободу у світлі, але темрява завжди знає шлях додому, — прошепотів він, відчуваючи, як його сила зростає.

Лорд Волдеморт знову почав плести нитки свого плану. Кожен рух був ретельно спланований, кожен учасник гри перебував під його контролем, навіть якщо цього ще не розумів. І незабаром, незабаром, він знову підніметься з темряви, щоб відновити свою могутність.

***

Тим часом у Гоґвортсі, де навчався Маттео Реддл, життя текло своєю чергою. Але в його серці таїлися страхи та передчуття. Тієї ночі йому наснився дивний сон, він подався до Таємної кімнати. Його кроки луною розносилися порожніми коридорами, і, здається, сам замок затих в очікуванні.

Коли Маттео увійшов до зали, його оточила холодна темрява, яку він відчував на кожному кроці. У центрі зали лежала тушка мертвого Василиска.

— Це те, чого ти завжди хотів, — пролунав голос за ним.

Маттео обернувся і побачив тінь свого батька Волдеморта. Його примарне обличчя було ледь помітне в напівтемряві, але голос був чітким і владним.

— Ти можеш стати найсильнішим із чарівників, — продовжив голос. — Все, що тобі потрібно, — прийняти свою спадщину. Темрява – це не зло, це просто сила. І тільки ти можеш її використати.

Маттео відчував, як у ньому щось вагається. Тінь батька кликала його, обіцяючи владу та свободу від страху.

Але потім він згадав про обличчя Тейлор. Він зрозумів, що сила – це не те, що визначає людину. Його вибір визначає його.

— Ні, — тихо сказав Маттео, відкидаючи голос. — Я не такий, як ти. Моя спадщина не визначає, ким я стану.

Тінь Волдеморта почала вагатися, ніби втрачаючи свою силу.

— Ти дурень, — прошипів привид. — Ти відмовляєшся від того, що належить тобі по праву!

— Ні, — відповів Маттео, відчуваючи, як сила світла розливається в його серці. — Я не вибираю світло чи темряву, я вибираю спокійне життя, без тебе.

З цими словами він підняв паличку і спрямував її на тінь батька. Миттю його паличка засяяла яскравим світлом, яке розігнало всю темряву навколо і Маттео прокинувся в холодному поті.

Вранці, коли студенти насолоджувалися останніми променями сонця, Маттео вирішив поділитися своїм сном та побоюваннями з Тейлор.