Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

воно й було. А що, коли все сталося інакше? Що, коли щось інше, а не природна причина, призвела до того лиха? Ну, тоді він повбиває всіх, хто хоч трохи був причетний до цієї смерті. Він порозглядав такий — мстивий — варіант з усіх боків, покрутив його і так, і сяк, бажаючи допевнитися, чи не відверне його від людовбою сама Лідія. Надовго присмоктався до пива, але цим затяжним ковтком тільки обпік собі горлянку. Невже він захворює? Ні, тільки не це!

«Ти не хворий, — мовив у його свідомості голос Лідії. — Ти сумуєш, переживаєш горе. Той клубок у тебе в горлі? Це через пустоту в тебе за грудниною. Відчуття порожнечі в твоїм шлунку, яке не зникає, хоч би скільки пива ти туди заливав. Це через переживання горя!»

— Ху! — гучно видихнув Еймос.

— Треба щось, друзяко? — запитав бармен, не зраджуючи професійної своєї байдужості.

— Ще одне, — попрохав Еймос, показуючи на свій келих, усе ще напівповний.

«Не дуже добре даєш ти раду горю, — мовив чийсь інший, зсередини його душі, голос. Голден! Цим разом. А таки правда. Ось чому Еймос завжди так покладався на капітана. Коли той казав щось, то лиш те, в що вірив. І немає потреби аналізувати це чи розгадувати, який він уклав насправді у свої слова зміст. Хай там який задовбаний міг бути капітан, але дії його завжди були надійні. Геть небагато здибав Еймос таких людей у своєму житті.

Єдиною справді сильною емоцією, яку хоч коли пережив і пам’ятав за собою Еймос, був гнів. Це почуття вічно чигало десь у зака­пелку його підсвідомості, ладне будь-якої миті вискочити й захопити всю душу. Притлумити горе гнівом — це такий простий, безпосередній вихід. Він добре це тямив. За кілька стільців від нього сидів за шинквасом чоловік із грубим, неначе витесаним зі скелі обличчям. Той уже з годину пестив обіруч один і той самий келих ледь надпитого пива. Щоразу, коли Еймос замовляв собі ще келих, той чолов’яга втуплював у нього погляд, в якому прозирала суміш досади й заздрощів. Явно той заздрив Еймосовій спроможності бездонно наливатися пивом і, звісно, всю ту розкіш оплатити. Ну, це ж так просто й легко. Кинути йому якесь дошкульне слівце, голосно, поставити його в таке становище, аби він, виправдовуючись, знітився, впав нижче плінтуса у присутності стількох свідків. Той сіромаха був би просто зобов’язаний проковтнути наживку, й тоді Еймос мав би повне право виплеснути все своє горе на того хлопа: хай утопиться в ньому! Чом би й не полегшити свій стан у такий спосіб? Іноді можна...

«Той хлоп не вбивав твоєї Лідії!» — промовив Голденів голос. «Але хтось інший таки міг убити її! — подумки мовив Еймос. — І я маю дошукатися, хто ж саме...»

— Оце вже час і пора й розплатитися мені, друзяко! — сказав барменові Еймос, махнувши тому своїм ручним терміналом. А тоді показав на витесаного зі скелі: — Й налий ще два келишки отому хлопові, за мій рахунок.

Зі скелі витесаний насупився, задумавшись, чи не образив цим його Еймос, але не знайшов тут нічого кривдного для себе й гукнув:

— Дякую, брате!

— Завжди радий, кузене. Ти там тримайся та й будь здоров!

— Постараюсь! — пообіцяв скельнолиций, вихиляючи свою склянку й беручи один із тих двох келихів Еймосового пригощення. — І ти будь здоровенький собі!

***

Еймос затужив — за своїм койкомісцем на «Росинанті».

Той «далекобійний» транспортний засіб звався «Лінивий соловей», але вся його птахоподібність і починалася, й кінчалася на тих білих літерах, наквецяних на його борту. Як глянути на нього ззовні, то надто вже він скидався на гігантський сміттєвий бак — із конусоподібним приводом на одному кінці й крихітною оперативною палубою — на другому. Бак баком, хоч і гігантським, було воно як і зсередини подивитися; ото тільки, що перегородки ділили його на дванадцять окремих палуб, із місцями на кожній для п’ятдесяти пасажирів.

Єдину можливість приватності чи усамітнення давали тонесенькі завіски в душовій, але туди, за ту перегородку, люди ходили начебто лише тоді, коли поруч бували члени екіпажу у своїх одностроях.

«Так-так, — подумалось Еймосові, — тюремні правила».

Вибрав собі ліжко — власне, амортизаційне крісло-колиску з невеличким багажним закапелком нижче, та крихітним розважальним екранчиком вище: таке місце, аби чимдалі і від гальюна, і від крамнички. Не хотілося бути там, де жваво шастають-сновигають і слід пильнувати, щоб ніхто через тебе не перечепився. Сусідами виявилися невеличка родина (три душі) з одного боку й якась стара карга — з другого.

А та карга, скільки летіли, знай ковтала маленькі-біленькі пігул­­ки, цілоденно витріщалася на стелю і всенічно крутилася та пітніла, бо мучили її кошмари. Еймос чемно їй відрекомендувався. Вона ж захотіла пригостити Еймоса своїми пігулками, але він від них відмовився. На цьому їхнє спілкування й урвалось.

Зате невеличка родина з трьох душ показала себе куди милішою. Двоє чоловіків, літ по тридцять кожному, та їхня донечка років семи. Один із тих двох чоловіків був структуральний інженер, і звали його Ріко. Другий, тато, був домогосподарем на ім’я Джянґво. Дів­чинку звали Венді. Наприпочатку, ще як Еймос був тільки націлився на сусідню з ними койку, вони подивилися на нього так, ніби в чомусь запідозрили, але він їм усміхнувся, потис руки й купив з автомата у крамничці морозиво для Венді, а тоді й замкнувся в собі. Знав-бо, що то за сорт чоловіків, котрі занадто цікавляться маленькими дів­чатками, а ще знав, як триматися так, аби тебе не повважали типом їхнього штибу.

Ріко летів до Місяця, аби влаштуватися на роботу: відкривалася там нова орбітальна корабельня Буша.

— Багато ж друзяк збігається туди, до Сонечка ближче! Купи вакансій! І всяк хотів би урвати собі перстеника щастя. Нові колонії, нові світи...

— А як цей наплив урветься, то й колодязь отой пересохне, — мовив Еймос. Він лежав горілиць на своєму кріслі-колисці, трохи дослухаючись до Рікової балаканини, а впівока стежачи за німою відеожуйкою на настінному екрані.

Ріко по-поясанськи стенув руками, не плечима, а головою показав на донечку, що спала на своїй койці.

— Це заради неї, тямиш? Пізніш для пізнішого. А тим часом я відкладаю потроху юані. На школу, мандру за кільця — на всілякі її потреби.

— Я втямив. Пізніш — то пізніш.

— Ой, якраз чистять гальюн! То я скочу — хапону душ!

— А що тут такого, чоловіче? — здивовано запитав Еймос. — З чого цей шум