Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

- А як мені перевірити що ти не брешеш мені? - запитала. 

- Ти зрозумієш коли я почну говорити. - хижо посміхнувся, і очікувано глянув Він.

- Гаразд. - погодилася я.

Дуже вже цікаво було почути відповідь.

- У той день я збирав душі, для мене це був звичайний, нічим не особливий день. В твоєму поселенні на той час було двоє, а тепер вже одна людина які знала мене в обличчя, та служила мені. - почав Він, а я присунулася ближче щоб краще чути, Його голос мене дурманив. - Я прийшов в будинок одного з своїх слуг-смертних, ще не знаючи до кого саме мене тягне. Там я побачив сім'ю: батька, матір і дитину. Забрати потрібно було всіх. В незалежності від того, що я бачив перед собою невинну душу. Твоя мати благала мене залишити тебе в живих. Дати можливість прожити життя, та самотужки обрати добро чи зло. Але такі душі як твоя, були приречені на переродження, вони не потрапляють в це місце. Та матір не замовкала. На порозі з'явився твій дід. Він знав чому я прийшов. Він не благав ні, він добре знав що це не потрібно, мого рішення не змінити. І тут матір викрикнула ці слова - “віддаю душу своєї дитини за життя” - це означало вічне служіння силам темряви, без права на відкуп душі, навіть якщо вона безгрішна. Я погодився. Та потім шкодував весь той час поки ти росла. Я сподівався що можливо ти виростеш поганою людиною, та чинитимеш гріхи. - зізнався Він.

- Це б зменшило твої душевні протиріччя? - запитала я.

- Так, з такими думками мені було легше існувати. Та ти росла такою розумною, і терплячою і люблячою, що мені самому ставало противно, адже наслідки угоди було не оминути. І одного разу я запропонував твоєму діду вихід. Він мав власноруч вбити тебе та похоронити твоє тіло на бездоріжжі, далеко від цього місця, де б моя суть не дотягнулася до тебе. Лише так можна було вберегти твою душу від моєї влади, та вічного служіння. Він не зміг. Що в принципі нормально. Чого вартий лиш один твій погляд. Тому на наступний день, я забрав його душу. А після, коли ти стільки разів сама шукала своєї смерті, я не втримався, тому забрав і твою душу. - закінчи Він. 

- Ти сказав що ти маєш людей що служать тобі? То дід був одним з тих двох смертних? - запитала я.

- Ти дуже гарно слухаєш маленька Лі. Так. - відповів Він.

- Тобто позбутися тебе можна лише одним способом? - уточнила я.

- Так, той хто володіє твоїм тілом, той може врятувати твою душу від вічного служіння мені. Та це лиш у випадку чистоти душі. Тобто душі що схожа на твою. І лише в цьому випадку ця душа буде передодженна. - пояснив Він. 

- І що далі? Що ти робитимеш зі мною? Особливо зараз, коли я стала дефектною? - запитала я.

- Дефектною? - здивовано перепитав Він. - Ні, для мене ти завжди була особливою та недосяжною. Знаєш, це як плід що заборонено їсти. - сказав Він. 

- І все ж. Чи буде в мене хоч колись, можливо за років десять, шанс повернутися назад? - знову задала питання яке мучить мене.

- Назад? А ти впевнена що тобі є куди повертатися? Хіба ще залишилися люди яким ти цінна? - боляче вдарив словами Він. - Хіба там хтось чекає тебе? Сім’я? Коханий? До кого ти хочеш повернутися? Твій дід помер, а твоєї сім’ї немає вже давно, ти не маєш друзів які сумують за тобою. Ти немаш коханого який чекає на тебе. Тобі немає куди повертатися. - відрізав Він.

- Це жорстоко. - відповіла, і відвернулася від Нього.

- Жорстоко так, та це правда. - додав. - Будеш винна мені бажання. - сказав наостанок, і покинув кімнату голосно грюкнувши дверима. 

От і поговорили.

Я мертва. 

Я прислухалася до відчуттів. Моє дихання розмірене, а серце б’ється в такт пульсу. Я відчуваю кожен рух по-новому. І ця велика пустота в грудях затягується. 

Багато запитань та мало відповідей. 

Чому чим більше я існую, тим важче мені стає? Хіба можу я бути мертвою, з відчуттями живої людини?

А ось і воно. Почуття голоду. Я вже і забула які звуки може видавати мой шлунок. 

В двері тихо постукали. 

- Так.- відгукнулася я.

На порозі стояв шишиг, його я раніше не бачила.

- Володар наказав принести оце. - сказав, і поставив на мої коліна маленький теплий казанець. - Ти маєш з'їсти все. Інакше мене покарають. - нехотячи зізнався шишига. 

- Гаразд. - відповіла я. - Ти стоятимеш тут? - запитала відкриваючи кришку, і заглядуючи всередину. 

- Ні звісно, я можу постояти за дверима. - сказав вже на виході.

Не довіряю я їм. А раптом отрута? Вони ж всі ненавидять мене. 

Спершу я принюхалась. Пахло м’ясомний супом, тільки от вода якась дуже каламутна, і куски овочів великих розмірів плавають. 

“Отрути нема. Їж. З часом вони навчаться готувати, те що ти любиш. Це їхній перший досвід. І “смачного” - так люди кажуть?”

“Так. Дякую.” - відповіла, і просебе посміхнулася я.

Що в голові в цього чоловіка? Ще кілька хвилин тому Він кричав на мене, а зараз розкидається любязностями. 

“Мене тішить що в твоїх очах я росту. Від істоти до чоловіка виявляється один крок - суп. ”

Я посміялася. 

Та насправді мені гірко. Адже я ніколи не вважала його поганою істотою. Тобто істота це ж не погано. Я ж просто не знаю хто Він такий. Мені відомий лише Його статусу тут. 

“Я демон маленька Лі. Тому твоє визначення “істота”- цілком відповідає моєму походженню.” - сумно відповів Тан у моїй голові.

Суп виявився смачним, навіть попри свій вигляд. 

Шишиг що стояв під дверима подякував за його вцілілу від покарання душу, і побрів по своїх справах. 

А я набравшись сил, тепер мушу кудись їх віддати.

Тому я пішла на розвідку.

Я обійшла повністю весь кабінет Танатоса, і зрозуміла одне, тут ну ніяк не вписувалося моє ліжко. 

Ой, чи то воно його? Якщо чесно я не знала. А демони взагалі сплять? Душі ні. А от шишиги я знаю точно що точно сплять. І рогатоголові теж. А от чи спить Він…