Читати книгу - "Володар Перстнів"

Сем замовк і не мовив уже ні слова. Йому було про що подумати. Найперше, повнісінько садових клопотів у Торбиному Куті, якими завтра, лише би випогодилося, буде зайнятий день. Трава росте швидко. Та у Сема на гадці були ще якісь справи. За якийсь час він зітхнув, підвівся і вийшов.

Був початок квітня, і небо прояснювалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний блідий вечір тихо переходив у ніч. Сем ішов додому при перших зірках через Гобітон до Пригірка, тихо і задумливо посвистуючи.

Якраз у цей час після тривалої відсутності знову з'явився Ґандалф. Три роки після Гостини його тут не бачили. Потім він якось заскочив до Фродо, а коли довідався, як у того справи, знову зник. Упродовж наступного року чи двох він приходив досить часто, несподівано з'являючись після настання сутінок і без попередження зникаючи перед світанком. Він не хотів розповідати про свою роботу і подорожі, й видавалося, що понад усе його цікавили здоров'я та справи Фродо.

А тоді раптово його відвідини припинилися. Майже дев'ять років Фродо не бачив його й нічого про нього не чув, і вже став було думати, що чарівник утратив інтерес до гобітів і ніколи не повернеться. Але того вечора, коли в сутінках Сем ішов додому, почувся знайомий стук у вікно.

Радісний і здивований, Фродо побіг привітати старого друга. Вони стояли й уважно роздивлялись один одного.

— Так, так… — мовив Ґандалф. — Ти анітрохи не змінився, Фродо!

— Ти також, — відповів Фродо; та про себе подумав, що Ґандалф постарів і виглядає втомленим. Він заходився розпитувати Ґандалфа і про справи, і про широкий світ; невдовзі вони розбалакались і просиділи далеко за північ.

Уранці після пізнього сніданку чарівник сидів разом із Фродо біля відкритого вікна кабінету. У каміні палахкотів вогонь, але і сонце гріло, і повівав вітер із півдня. Усе виглядало свіжим, а нова весняна зелень мерехтіла в полях і на гілочках дерев.

Ґандалф пригадав ту весну, коли, майже вісімдесят років тому, Більбо вибіг із Торбиного Кута навіть без носовичка. Тепер волосся чарівника було, мабуть, сивішим, як тоді, борода та брови, можливо, довші, а на обличчі більше зморшок від турбот і мудрості; але очі його блищали, як колись, і він курив, із таким самим запалом і задоволенням пускаючи димові кільця.

Нині він курив мовчки, бо Фродо сидів у задумі. Навіть цього ясного ранку його гнітила темна тінь звісток, які приніс зі собою Ґандалф. Нарешті він порушив мовчанку.

— Учора вночі ти став розповідати про мій перстень дивні речі, Ґандалфе, — мовив він. — А потім зупинився, вирішивши, що такі розмови краще залишити на день. Може, варто закінчити зараз? Ти кажеш, перстень небезпечний, набагато небезпечніший, аніж я можу собі уявити. Чому ж?

— Тут багато причин, — відповів чарівник. — Він значно могутніший, аніж я спершу міг подумати; такий могутній, що врешті-решт здолає будь-кого зі смертних, хто ним заволодіє. Перстень буде володіти володарем.

Давно колись в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, по-вашому, і були вони, звісно ж, різних видів: одні могутніші, інші слабші. Слабші перстені були тільки пробами майстерності, ще не визрілої на той час, дрібничками для ельфійських ковалів, хоча, на мою думку, все ж небезпечними для смертних. Але Великі Персні, Персні Влади, були небезпечніші.

Той смертний, Фродо, хто володіє одним із Великих Перснів, не помирає, але не зростає і не дужчає, а просто продовжує жити, аж поки кожна мить стане нестерпною. А якщо він часто використовує Перстень, аби стати невидимим, то згасає: врешті-решт, він стане невидимим назавжди і ходитиме в сутінках під оком темної сили, яка керує Перснями. Так, рано чи пізно — пізніше, якщо він сильний чи має добрі наміри, та ні сили, ні доброї мети не вистачить надовго, — тож рано чи пізно темна сила поглине його.

— Який жах! — вигукнув Фродо. Запала довга мовчанка. Було чути, як Сем Правоніг стриже кущі в саду.

— Коли ти про це довідався? — спитав Фродо нарешті. — І що знав Більбо?

— Я певен, Більбо знав не більше, ніж те, що розповів тобі, — сказав Ґандалф. — Він би не передав тобі перстень, якби вважав його небезпечним, навіть попри мою обіцянку про тебе подбати. Він просто думав, що перстень дуже гарний і стане корисним у скруті; а коли і траплялося щось дивне, то через нього самого, а не через перстень. Він казав, що перстень «із голови йому не йде», і це його завжди бентежило; та він ніколи не підозрював, що в усьому винен саме перстень. Хоча він помітив, що ця штука вимагає догляду; то вона, бувало, легшала, то важчала, або ж дивним чином стискалася чи розширювалась і могла раптом зісковзнути з пальця, на якому раніше міцно сиділа.

— Так, про це він попередив мене в останньому листі, — сказав Фродо, — тож у мене перстень завжди на ланцюжку.

— Дуже мудро, — кивнув Ґандалф. — Але своє довголіття Більбо ніколи не пов'язував із перснем. Це він вважав своєю заслугою і дуже цим пишався. Втім, із часом він ставав неспокійним і тривожним. Тонким і розтягнутим, казав він. Це ознака того, що перстень здобував над ним владу.

— Відколи ти все це знаєш? — перепитав Фродо.

— Знаю? — сказав Ґандалф. — Я знаю багато такого, що відоме лише Мудрим, Фродо. Та якщо ти маєш на увазі, «відколи я все це знаю про цей перстень», ну, то можна сказати, я ще не знаю. Треба зробити ще одну перевірку. Втім, я вже не сумніваюся, що мій здогад правильний. А коли вперше я почав здогадуватися? — замислився він. — Дай подумати — це було того року, коли Біла Рада вигнала темну силу з Морок-лісу, якраз перед Битвою П'яти Армій, коли Більбо знайшов свій перстень. Тоді серце моє огорнула тінь, хоча я не знав, чого саме боявся. Я часто запитував себе, як Ґолум отак просто знайшов Великий Перстень — принаймні зрозуміло, що так було напочатку. Тоді Більбо розповів дивну історію про те, як він «виграв» його, й у це я не міг повірити. Коли нарешті я витиснув із нього правду, то відразу помітив, що він намагається довести своє незаперечне право на перстень. Дуже схоже на Ґолума з його «подарунком на уродини». Обидві неправди були, на мою втіху, подібні. Було зрозуміло, що перстень має нездорову силу, яка відразу