Читати книгу - "Володар Перстнів"

років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: «Напевно, колись я таки піду за Ріку». На це інша половина його душі відповідала: «Ще не час».

І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі.

Поповзли чутки про дивовижні події в далекому світі; а оскільки ось уже кілька років Ґандалф не з'являвся і не подавав жодної звістки, то Фродо збирав усі новини, які тільки міг. Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору.

Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені.

До вух звичайних гобітів доходило небагато. Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в «Зеленому драконі» Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася.

Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови.

— А справді, яких тільки чудасій не наслухаєшся нині, — сказав Сем.

— Ех, — відповів Тед, — наслухаєшся, якщо прислухатись. А казки та дитячі баєчки я можу почути й удома біля вогнища, якщо захочу.

— Певно, що можеш, — відгукнувся Сем. — Але в деяких із них більше правди, ніж ти гадаєш. Зрештою, хто вигадав казки? Ось візьмімо драконів.

— Ні, дякую, — відповів Тед, — не хочу. Чув я про них, як був малий, а зараз чого би то я в них вірив. У Поріччі є лише один дракон, і то зелений, — сказав він, викликавши загальний регіт.

— Гаразд, — сказав Сем, сміючись разом із усіма. — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами.

— Хто бачив?

— А хоча би мій кузен Гал. Він працює у пана Мудрина в Загір'ї і ходить до Північної Чверті на полювання. От він і бачив одного з них.

— Напевно, каже, що бачив. Твій Гал завжди розповідає, що бачив щось, а може, він бачить те, чого не існує?

— Але цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.

— То б'юсь об заклад, жодного дюйма. Те, що він справді бачив, в'язом і було — ні більше, ні менше.

— Але цей ходив, кажу тобі, і в Північних Вересовищах узагалі не ростуть в'язи.

— Тоді Гал не міг його побачити, — відповів Тед. Дехто засміявся і заплескав: слухачам здалося, що Тед зрівняв рахунок.

— І все одно, — сказав Сем, — ти не заперечиш, що не тільки наш Галфаст бачив незвичний народ, який переходить Шир, — зауваж, переходить; а ще більше тих, кого завернули на кордонах. Ще ніколи прикордонники не мали стільки роботи. А ще я чув, що ельфи рухаються на Захід. Розказують, вони йдуть до гаваней, ген аж за Білими Вежами. — Сем непевно махнув рукою: ні він, ані будь-хто інший не знав, де воно, те Море, десь за старими вежами по той бік західних кордонів Ширу. Та, за старими переказами, десь там далеко були Сірі Гавані, звідки інколи відпливали ельфійські кораблі, щоби ніколи не повернутися. — Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, вони ідуть на Захід і покидають нас, — мало не проспівав Сем, сумно і поважно киваючи головою.

Але Тед засміявся.

— Ну, нічого особливого, якщо вірити старим байкам. І не розумію, яке мені чи тобі до того діло. Нехай собі пливуть! Але заприсягнуся, що ти не бачив, як вони відпливали; й ніхто в Ширі цього не бачив.

— Ну, не знаю, — задумливо відповів Сем. Він був переконаний, що якось у лісі бачив ельфа, і сподівався ще колись його побачити. З усіх легенд, які він чув у дитинстві від гобітів, найглибше зворушували його ті фрагменти казок і напівзабутих історій, де йшлося про ельфів. — Є тут такі, навіть у цих краях, які знайомі з цим Прекрасним Народом і отримують від нього новини, — продовжив він. — Зараз це пан Торбин, у якого я працюю. Це він сказав, що вони відпливають, а він дещо знає про ельфів. А старий пан Більбо знав більше: частенько я з ним розмовляв, як був хлоп'ям.

— О, то вони обоє схиблені, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо давно помішався, а Фродо зараз пускається