Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Матінко! – якась баба ледь не втричі старша за Руту, припала до ніг дівчини, мало не збивши її. – Цілителько наша! У мого сина завій[17]! Загноїлася рука й лечебники наказали різати! А як же він буде різати – у нього троє діточок малих, і всі дівчати, а робити ж хто буде?
Звідкіль не взялася міська сторожа. Чоловіки в однакових кунтушах і шапках уже хотіли було відтягнути бабу, але Рута поклала руку на її плече.
Не дивлячись на стару й усе так само споглядаючи пустоту, вона сказала:
– Де твій син? Веди мене до нього.
– Та ось, тутечки, матінко!
Баба, горблячись, поспіхом виштовхала наперед сина – кремезного бородатого чолов'ягу, рука якого була перев'язана дрантям.
Рута відпустила лікоть отця Никодима, який з цікавістю спостерігав за подіями, спокійно перебираючи свою бороду. Чолов'яга ж дивився на неї зверхньо. Він не вірив бабиним байкам і був готовий просто зараз показати цій «святій», що її місце серед скоморохів та інших ошуканців, про що не забарився сповістити всім присутнім. Більше за те. Цей чоловік був там – поміж людей, що приходили зі смолоскипами чинити над нею розправу. Він був поміж тими, хто тримав у руках вила, виламував двері й мовчки спостерігав за вбивством її батька.
Рута зціпила зуби, але мало хто помітив збентеження на її обличчі. Вона дивилася прямо в вічі чоловікові, навпомацки розмотуючи пов'язку. Під брудним лахміттям, просто посеред долоні, виявився жахливий гнойовик, від одного запаху якого люди одразу відійшли на кілька кроків назад. Але Рута, не дивлячись на рану й лиш не зводячи очей з лиця хворого, узяла його долоню в обидві свої. Чоловік хотів було вирвати руку, бо кожен дотик віддавав болем, але дівчина не відпустила. Не стільки рукою, скільки поглядом.
Грудним голосом, розтягуючи слова, вона сказала лиш:
– Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
– Амінь! – підтримав її натовп.
– Амінь, – сказала вона й, похитнувшись, нарешті подивилася на рану.
Подивилася без гидування, не так, як усі решта. Натомість, якось байдуже, ніби вона й не людина зовсім, ніби не здатна відчувати.
Проте, вона відчувала, бо пам'ятала все, до найменшої деталі. Підсвічені вогнем обличчя, гнівні крики, нагострені сокири та багато крові… Але жодна жива душа не повинна була знати про її біль.
– Зараз не буде боляче, – тихо сказала вона чоловікові, ніби заспокоюючи саму себе. – Зараз уже не буде.
Дівчина стисла рану з обох боків, і з неї біло-бурим струменем пирснув гній, покриваючи плямами її білу колись рясу.
Чоловік розплющив очі. Боляче справді не було.
Рута відірвала шматок від подолу своєї бідної одежини й без тіні огиди витерла гній, на останок туго перев'язуючи долоню.
– Вона загоїться, – сказала вона тим самим низьким таємничим голосом і, показово перехрестившись, зайшла до церкви.
Ніхто з прочан, що благоговійно схилили голови перед Рутою, навіть не замислився, скільки зусиль нею було докладено, щоби не прокричати на всю горлянку: «Вас не лікувати треба, а собаками травити! Як же я вас нена…»
Усю службу Захар поглядав на Руту. Повторюючи за попом слова молитви, протягуючи кожен склад «Господи помилуй», він позирав через святкові очіпки жінок, майористі хустки дівчат і високі чуби чоловіків. Вона стояла серед людей і повторювала молитви. Її очі були заплющені, і скидалося на те, що вона от-от знепритомніє.
– Гляди, – прошепотіла йому на вухо Федя. – Як віддано вона молиться! Одразу видно, що блаженна!
– Федю, ти хіба не пізнала її? – шепнув він у відповідь.
– Звісно, що пізнала! Це ж Рута! Ми з нею до одного дяка вчитися ходили, як же не пізнати!
– І це її ми зустріли тоді на Лисій горі, пам'ятаєш?
– Захаре, не вигадуй! – відмахнулася Федя, поспішно хрестячись на слова «Нині й повсякчас…» – І на віки вічні. Амінь! То була якась заїжджа челядинка, зовсім не блаженна…
– Отож бо й воно! Це була Рута! Але поводила вона себе звичайно, як будь-яка перелякана жінка на її місці… І ніяка вона не причинна…
– Дурниці вигадуєш! – відмахнулась Федя.
Але Захар не відступався. Одразу наприкінці служби він почав протискатися ближче до дівчини в білому, але навколо неї одразу з'явилося стільки людей, які молили про допомогу, що юнак облишив навіть думати про те, щоб підступитися до неї зараз.
– Не всі одразу, – заспокоював людей отець Никодим. – Приходьте після обіду до хати Рутенії та чекайте, доки вас запросять.
Старець збирався вже вести ледь притомну Руту додому, як натовп знову загомонів. Жовніри вели на майдан ту саму дівчину, яку Рута бачила на Кожум'яках, «нечисту відьму». Під в'їдливі вигуки й прокльони людей, які щойно ледь не цілували стопи Святої Рутенії, названу відьмою прив'язали до стовпа. Рута спинилася. Життя чи смерть цієї розтріпаної безликої дівчини, навіть вік якої неможливо було вгадати, не стосувалися Рути. Її хата була з краю, і вона повернулася до Києва зовсім не рятувати всіх убогих і знедолених. Але отець Никодим зупинився.
– Ви знаєте її, отче?
Той похитав головою.
– Чув лише, що про неї баби язики чесали. Буцімто нова вона в місті. Мешкає поза шлюбом із Данилом Золотаренком. Гляди, он і він! Як побивається, сердешний!
Справді, Данило ледь не кидався на жовнірів, так що його пил доводилося стримувати силою. Дівчина ж лише насмішкувато дивилася на всіх, зверхньо, нібито вони для неї були лише комашнею. Але коли її погляд зупинився на Руті, то насмішка змінилася на прохання. Як і тоді, на дорозі, одним лиш поглядом дівчина благала про допомогу. Її кругле, мов повний місяць, обличчя, було бліде й виснажене, у куточках рота запеклася кров.
– Килина з Вигурівщини, – оголосив член магістрату, статний чоловік років сорока, убраний у розкішний синій жупан із отороченою куницею опанчею та павичевим пером у плюмажі шапки. – Магістрат постановив, що за відьомство й псування урожаю тобі присуджуються десять канчуків, штраф у розмірі трьох золотих, а також заборона з'являтися в Києві протягом п'яти років.
Люди загомоніли. Комусь здалося це справедливим, комусь надто м'яким, Рута ж заклякла в нерішучості.
– Думаєш, вона й справді відьма? – запитав отець Никодим.
– Упевнена в цьому, – кивнула Рута. – Але хіба бути розумнішою за інших – це вже злочин?
Недовго думаючи, Рутенія набрала повні груди повітря й рушила до Килини. У голові паморочилося, надто багато сил було віддано на лікування того чолов'яги, якого й земля на собі носити б не мала. Усі обличчя зливалися в одне. Аж десь за людськими головами Рута побачила Олеся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням», після закриття браузера.