Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Пане райцю, чи ж доведена провина цієї добродійки?

Чоловік здивовано підняв брови.

– Сусіди бачили, як вона заламувала колоски на їхніх полях на неврожай…

– Загинала, згинала! – підтвердили баби.

– А в Симеона Безвухого перестала доїтися корова, лиш тільки ця триклята Килина переїхала жити на Нижній Вал зі своєї Вигурівщини, – закричав жіночий голос із натовпу.

– А в Василя Теслі перестали скрині купувати! – додався чоловічий гук, певно, самого Василя Теслі.

– Свої лінощі легше звалити на плечі відьми, – спокійно відказала Рута, роблячи крок уперед. – Я бачила ті скрині. Я би таку теж не купила, бо не ясно, чи то скриня, чи то труна. І корова в Симеона вже давно, далебі, не теличка. Усьому свій час. І полю час родити, а час відпочивати.

Ніхто не наважився вставити слова всупереч. Відьму відпускати без покарання не хотілося, але ще менше хотілося сперечатися з Блаженною. Тож всі чекали, що на те відповість райця. Здавалося, повітря можна різати ножем.

– У тебе, Килино, бачу, з'явилася захисниця, – повагом проказав той. – А мені шепнули, що ти блаженна, – звернувся вже до Рути він, уважно її розглядаючи. – От лиш блаженні так складно, як ти, не говорять.

– Я не блаженна, я осяяна Духом Святим, – не змигнувши й оком відрізала Рута.

– Он як! Гляди ж, рука руку миє!

– Якщо тобі, пане, голова потрібна лише для того, щоб їсти, то принаймні прийми на віру, що інші люди нею ще й думають!

У натовпі присвиснули, чекаючи недобре. Дехто зле косився на Руту, інші ж готові були кинутися на захист своєї нової святої.

Але райця був не пальцем роблений. Він добре відчував настрої міського натовпу. Жоден м'яз на його обличчі не виказав гніву чи роздратування. Натомість, він якось дивно подивився на Руту й усміхнувся собі в сивий вус.

– То Килина не відьма?

– Я цього не казала. Я казала лиш, що треба спершу відшукати щось, чому можна було б дойняти віри. Бо нинішні докази не для магістрату, а для бабського суду. Коли приходять серед ночі з косами й вилами вбивати тринадцятилітнє дитя.

Тепер мовчали всі. Звичайно, вони теж пам'ятали, але силкувалися забути. Це чудесне машкарне перевтілення, ці чудеса зцілення зовсім збили їх із пантелику. Звичайно, нині вони обожнювали цю жінку, попри те, що колись через неї забобонні подоляни повтікали з усіх Гончарів.

– Добре, – несподівано порушив тишу пан райця.

Помітно було здивування й навіть деяке збентеження, що майнуло на його обличчі. Та лише майнуло, бо пан Беркутович довгий час був відважним воякою, і лише зараз, за вислугу років, наділений місцем у магістраті й шляхетським титулом на додачу. Він був вояком – із гордою поставою й пронизливим яструбиним поглядом, за яким не можна було вгадати його думок. Попри те, що він був ревним католиком, передусім пан Беркутович мав славу талановитого дипломата.

– Як скаже віче, так і зробимо. Чи ми на цей раз відпустимо Килину із Вигурівщини без покарання?

– Відпустимо! – закричала більшість голосів, заглушуючи кількох невдоволених.

– Іди собі, – спокійно сказав він Килині. – Але пам'ятайте обидві – віднині будь-яке доведене відьмакування буде каратися на горло. Нехай ортодокси з вами панькаються, але я, польський шляхтич, вірний вірі Господній!

Яструбині очі пронизали Руту так, що їй від того зробилося ніяково. Вона розвернулася й спробувала розчинитися в натовпі, але натовп тепер її не пускав. Натовп її любив – фанатично, до смерті.

Проте не всі люди скупчилися навколо Килини й Рутенії, із нетерпінням й цікавістю чекаючи на рішення суду: страту чи – краще – якесь чудернацьке покарання. Деякі з них стояли осторонь, буцімто байдуже спостерігаючи за подіями збоку. Поміж них був і Захар. Йому справді не було жодного діла до підсудної відьми. Його цікавила лише Рутенія.

Він спостерігав за нею й дивувався – як же він її раніше не пізнав? Ніяка вона була не свята, тоді, на горі… Звичайнісінька жінка, налякана ґвалтівником. Аж раптом він побачив, як Рута залишає майдан під руку з отцем Никодимом, повільно рухаючись просто до нього.

– Руто, ти… пам'ятаєш мене? – стрімко зробив крок до дівчини він, поки натовп іще не встиг ізнову обступити цілительку.

– Так. Ти врятував мене на Замковій горі, – опустила очі вона.

Перед Захаром їй чомусь зробилося соромно за свою вигадку зі «Святим Духом», рясу та недолугу акторську гру.

– А ще ми разом з тобою вчилися в школі, – додала вона, примушуючи себе підвести погляд і не червоніти.

– Руто, ти ж не божевільна! Ні тоді, на горі, ні ось зараз, говорячи з цим вельможею – напевно бачу, що ти не божевільна. То навіщо цей обман? – тихо сказав Захар.

Та недостатньо тихо, бо отець Никодим кинув на нього суворий погляд.

– Тс-с! Захаре, не кажи нікому про гору. Краще взагалі нікому нічого не кажи.

Рута кинула на хлопця швидкий погляд і, керуючись раптовим потягом, поцілувала його в щоку. Краєм ока Рутенія бачила Килину, яка стояла осторонь, розтираючи зап'ястя, що затекли від щойно знятої мотузки. Килина їй посміхнулася. Рута знала, що означала та посмішка – Килина не забуде віддячити за сьогоднішнє спасіння.

Тихі й покинуті Богом і людьми Гончарі раптом ожили. Міщани приходили сюди стояти в чергах, щоб лише потрапити на поріг до Рутенії Цілительки, Рутенії Святої, як її вже прозвали.

– Невдовзі малюватимуть твої ікони й молитимуться на них, – пожартував Олесь, на світанку залишаючи хату.

Його не повинні були бачити сторонні в домі Рути, а як тільки почало благословлятися на день, десятки людей із усього Києва знову потягнулися до похилої мазанки. У своїй лісовій хатині Рута ніколи не мала стільки відвідувачів, тож тепер, із незвички, вона швидко витрачала свої сили та з кожним разом усе довше поновлювала їх.

Коли в хату зайшов отець Никодим, Рута лежала на лаві з заплющеними очима, а Настуня возилася біля печі. Уже кілька днів вона сама готувала їжу, прибирала й кликала нових гостей в хату, бо в Рутенії трусилися руки й увесь час ішла обертом голова.

– День добрий, господині, – тихенько привітався старець, оглядаючись довкола.

Рута одразу впізнала його голос і, зробивши потугу над собою, підвелася.

Отець Никодим пройшов по хаті, роздивляючись чисельні подарунки, принесені відвідувачами.