Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Якби вони стріли інших подорожніх, він би спитав, чи ніхто з них не бачив гарненьку дівчину з рудо-брунатним волоссям або ж велику і негарну з обличчям, що сквасить молоко на сир. Але на шляху не стрічалося нікого, крім вовків, чиє виття не годилося за відповідь.

Ген за олив’яними водами озера нарешті показалися башти велетенської дурної примхи Чорного Гарена — п’ять покручених пальців чорного каміння, що намагалися вхопити небо, але спливали донизу, наче свічний віск. Хоча титул князя гаренгольського жалували Мізинцеві, той, схоже, не поспішав сісти на свій новий панський престол — натомість лишив Хайме Ланістерові честь дати замкові ради дорогою до Водоплину.

А замок, що не кажи, таки потребував міцної руки. Грегор Клеган забрав велетенську похмуру твердиню в Кровоблазнів, перш ніж Серсея покликала його до Король-Берега. Без сумніву, люди Гори ще торохтіли усередині, наче горошини у панцирі — але хто і годився якнайгірше для відновлення королівського миру на Тризубі, то це вони. Єдиний мир, який умів дарувати людям набрід пана Грегора, був спокій могили.

Розвідники пана Аддама доповіли, що брама Гаренголу зачинена і засунута. Хайме підтягнув до неї увесь загін і наказав панові Кеносу з Кайсу дмухнути у Ріг Герока — чорний, скручений, схоплений смугами старого золота.

Коли три гучні заклики пролунали попід могутніми мурами, почувся стогін залізних завіс, і брама повільно відчинилася. Мури дурної примхи Чорного Гарена були такі товстезні, що Хайме проминув десяток стельних бійниць, перш ніж виїхати на світло у дворищі, де він свого часу — зовсім нещодавно — прощався з Кровоблазнями. З утоптаної землі вже виткнулися бур’яни; мухи дзижчали над тушею мертвого коня.

З башт повиходила жменька людей пана Грегора — подивитися, як загін злізає з коней. То були злі очима, з суворо стисненими вустами горлорізи. «Інших Гора при собі не тримав.» Якщо хтось і сказав би про Грегорів набрід хоч одне добре слово — то хіба те, що серед них не водилося таких навіжено ласих до людської муки живолупів, як «Хвацькі Компанійці».

— Щоб я всрався, ще й криво! — зойкнув один старий сивочолий списник. — Це ж, хлоп’ята, Крулеріз, у сраку мені спис!

— Ти хто такий? — запитав Хайме.

— Наш пан звали Сракобрехом, коли ласка вашої мосці. Мовляв, що не збрехну — все про сраку.

Він плюнув собі у долоні й витер щоки — мабуть, думав причепуритися.

— Чарівно. То це ти тут за ватажка?

— Я? Та де мені сракою сісти… перепрошую мосьпана. То такий клопіт… хай мені краще списом сраку порвуть.

Сракобрех мав у бороді досить крихт, щоб нагодувати цілу залогу. Хайме не стримав сміху. Стражник сприйняв сміх за заохочення.

— От їй-бо, хай мені списом сраку порвуть, — повторив він і сам зареготався.

— Чули? — перепитав Хайме Ілина Пейна. — Знайдіть доброго списа і запхайте йому в сраку, щоб репнула.

Пан Ілин списа не мав, але Безбородий Джон Бумбак, весело вишкірившись, кинув йому свого. П’яний регіт Сракобреха раптом обірвався.

— Гей, ти! Ану прибери оте сране гівно од моєї сраки!

— Ну то швидше кумекай, — мовив Хайме. — Хто тут за головного? Пан Грегор поставив когось каштеляном?

— Полівера, — відповів інший стражник, — але Хорт його вбив, мосьпане. Його, і Лоскотуна, і того малого з Гострополів.

«Знову Хорт.»

— Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив?

— Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав.

— Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, — відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові — монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. — Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали.

— Ви вислали по них погоню?

Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.

— Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…

— Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.

— Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми…

— Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати.

Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»

— То ви його злякалися.

— Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.

«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб.

— Ім’я маєш?

— Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.

— Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.

Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.

— Де решта трупа? — спитав Хайме.

Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:

— Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.

— Один із бранців завжди прохав їсти, — зізнався Рафорд, — і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи…

— Майже все з’їла ота жирна срака, — додав Сракобрех, — але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж — самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду.

«Батьку,