Читати книгу - "Ім’я вітру"

Я був роздратувався, але, почувши його слова, трохи охолов. Наша трупа час від часу за наказом батька здіймалася з місця й залишала місто попри гостинний прийом і чималу кількість глядачів. Згодом він часто пояснював мені свої мотиви: злий погляд констебля, забагато ніжних зітхань місцевих молодиць…

Але часом у нього не було ніякої причини. «Ми, ру, створені для мандрів, синку. Коли кров наказує мені повештатись, я розумію, що їй слід довіритися».

— Передусім у цьому, мабуть, винні її життєві обставини, — продовжив Деох.

— Життєві обставини? — зацікавлено перепитав я. Вона ніколи не говорила про своє минуле, коли ми були разом, а я завжди старався її не розпитувати. Я знав, як воно — не мати бажання розводитися про своє минуле.

— Ну, у неї ж жодних родичів і жодних засобів до існування. Жодних давніх друзів, здатних витягнути її за потреби зі скрути.

— Я теж цього не маю, — буркнув я, дещо спохмурнівши від вина.

— Тут між вами є чимала різниця, — трохи докірливо відповів Деох. — Чоловік має безліч можливостей пробити собі дорогу в житті. Ти знайшов собі місце в Університеті, а якби й не знайшов, то все одно мав би вибір. — Він багатозначно поглянув на мене. — А який вибір має молода гарненька дівчина без рідних? Без посагу? Без домівки?

Він заходився розгинати пальці.

— Можна піти в жебрачки чи повії. Або стати коханкою якого-небудь лорда, а це — інший шматок тієї ж хлібини. А ми знаємо, що наша Денна не могла б стати утриманкою чи чиєюсь дівкою.

— Є ж і інша робота, — сказав я й почав розгинати пальці сам. — Швачка, ткаля, служниця…

Деох пирхнув і поглянув на мене з відразою.

— Тю на тебе, хлопче, ти ж не настільки дурний. Ти знаєш, як воно там. І ти знаєш, що рано чи пізно з гарненької дівчини без рідних починають користатися так само часто, як і з повії, а платять їй при цьому менше.

Я трохи зашарівся від його докору, сильніше, ніж зашарівся б за звичайних обставин, оскільки на мене діяло вино. Від нього в мене злегка терпнули губи та кінчики пальців.

Деох знову наповнив наші келихи.

— Її не слід зневажати за те, що вона йде туди, куди її жене вітер. Вона мусить користатися з будь-яких можливостей, які знаходить. Якщо їй випадає нагода помандрувати з якимись людьми, яким подобається її спів, або з купцем, який сподівається, що краще продаватиме крам завдяки її милому личку, то хто засудить її за те, що вона знімається з місця і їде?

А якщо вона й торгуватиме трохи своєю харизмою, то я її за це не зневажатиму. Паничі залицяються до неї, купують їй подарунки, сукні, прикраси. — Він знизав широкими плечима. — Якщо вона живе з продажу цих речей, то в цьому немає нічого поганого. Їй же дарують це з власної волі, і вона може розпоряджатися цим на власний розсуд.

Деох прип’яв мене поглядом.

— Але що їй робити, якщо якийсь панич перейде межі? Або розгнівається через відмову в тому, що він вважає купленим та оплаченим? На що вона може покластися? Без рідних, без друзів, без становища. Без вибору. Хіба що віддатися йому, аж ніяк не з власної волі… — Деохове обличчя спохмурніло. — Або піти. Піти швидко й знайти кращу долю. То чи дивно, що спіймати її важче, ніж листок на вітрі?

Він захитав головою, дивлячись на стіл.

— Ні, я її життю не заздрю. І не засуджую її. — Після цієї своєї тиради він неначе повністю виснажився й трохи знітився. Повів далі, не підіймаючи на мене очей. — Попри все це я б допоміг їй, якби вона мені дозволила. — Він позирнув на мене й журливо всміхнувся. — Але вона не може бути комусь винною. Ніскілечки. Анітрішечки. — Він зітхнув і порівну розділив між нашими келихами останні краплі вина з пляшки.

— Ти показав її мені в новому світлі, — чесно сказав я. — Мені соромно, що я не бачив цього сам.

— Ну, у мене перед тобою фора, — невимушено промовив він. — Я довше її знав.

— І все ж дякую тобі, — сказав я, піднявши свій келих.

Він підняв свій.

— За Даяне, — промовив він. — Надзвичайно прекрасну.

— За Денну, сповнену радості.

— Юну та нескориму.

— Ясну та прекрасну.

— Завше жадану, завше самотню.

— Таку мудру й таку дурну, — вимовив я. — Таку веселу й таку сумну.

— Боги моїх батьків, — шанобливо проказав Деох, — зробіть так, щоб вона була такою вічно: незрозумілою для мене й невразливою для біди.

Ми обидва випили й поставили келихи.

— Дозволь мені оплатити наступну пляшку, — сказав я. Це повністю вичерпало б мій кредит на випивку, який я довго накопичував, але Деох подобався мені дедалі більше, і думка про те, щоб нічого йому не оплатити, була мені осоружною.

— Потік, камінь і небо, — вилаявся він, потерши собі обличчя. — Я не насмілюся. Ще одна пляшка — і ми б порізали собі вени в річці ще до заходу сонця.

Я підкликав жестом служницю.

— Дурниці, — сказав я. — Ми просто перейдемо на щось менш сопливе за вино.

Повертаючись до Університету, я не помітив, що за мною йдуть. Можливо, моя голова була настільки зайнята Денною, що в ній майже не лишалося місця для чогось іншого. Можливо, я так довго прожив цивілізовано, що рефлекси, яких я дорогою ціною набув у Тарбієні, уже почали притуплюватися.

Мабуть, доклався до цього й ожиновий бранд. Ми з Деохом довго говорили й випили півпляшки цього напою на двох. Решту пляшки я поніс із собою, бо знав, що Сіммону він до вподоби.

Гадаю, те, чому я їх не помітив, не має значення. На результат це не вплинуло. Я чимчикував погано освітленою частиною Новозального провулка, аж раптом мене вдарили по голові чимось тупим і відтягнули напівпритомного в завулок неподалік.

Оглушили мене всього на мить, але коли я повернувся до тями, мені вже затискала рота чиясь важка рука.

— Ну, добре, йолопе, — промовив мені у вухо здоровань, який стояв за мною. — Я наставив на тебе ніж. Як пручатимешся, проштрикну. Ось і все. — Я відчув, як мене злегка тицьнули в ребра під лівою пахвою. — Поглянь на шукач, — сказав він своєму спільникові.

У тьмяному світлі завулка мені було видно тільки його високу постать. Він схилив голову, поглянувши на свою руку.

— Незрозуміло.

— То запали сірник. Нам треба знати напевне.

Моя тривога почала переростати в повноцінний