Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

світі не була в такому становищі, як я оце. Держави царів обмежені, хоч горами, хоч річками, хоч чужими звичаями і порядками, хоч іншою мовою. А моє царство неохопне, як білий світ, адже я ні італієць, ні француз, ні індус, ні іспанець — я космополіт. Жодна держава не може себе вважати моєю батьківщиною, і тільки Господь знає, в якій країні я помру. Я приймаю всі звичаї, я розмовляю всіма мовами. Вам здається, буцім я француз, правда ж, тому що я розмовляю французькою так само вільно, як і ви? А ось Алі, мій нубієць, бере мене за араба, Бертуччо, мій управитель, — за родовитого римлянина, Гайде, моя невільниця, вважає мене греком. Я не належу жодній країні, не шукаю захисту в жодного уряду, жодної людини не вважаю моїм братом, тому жоден із тих сумнівів, що сковують можновладців, жодна з тих перепон, що зупиняють пересічних людей, не зупиняють мене і не сковують. Маю я лише двох супротивників, не скажу — переможців, тому що моєю наполегливістю поборюю я їх, — це час і відстань. Третій і найстрашніший — це моє становище смертної людини. Лише смерть може зупинити мене на моєму шляху, причому раніше, ніж сягну я призначеної мети, а все інше я облічив. Те, що прозивають люди злигоднями долі — розорення, зміни, випадковості, — усе це я передбачив, дещо може зачепити мене, та жодне не може мене побороти. Поки я не помру, я завжди залишатимуся тим самим, що й зараз, тим-то я й кажу вам такі речі, яких ви ніколи не чули навіть із королівських вуст, адже королі потребують вас, а люди вас бояться. Бо ж хто не каже собі в нашому, так кумедно влаштованому суспільстві: «Ану ж бо й мені доведеться мати справу з королівським прокурором!»

— А хіба самого вас воно не стосується? Якщо вже ви живете у Франції, то, звісно ж, улягаєте французьким законам.

— Знаю я це, — відказав граф Монте-Крісто. — Та збираючись до якоїсь країни, я починаю з того, що відомими мені шляхами намагаюся вивчити всіх тих людей, що можуть бути мені чимось корисні або небезпечні, аж пізнаю їх так добре, а може, й ліпше, ніж знають вони самі себе. Це призводить до того, що будь-який королівський прокурор, з яким мені доведеться зіткнутися, виявиться у скрутнішому становищі, ніж я.

— Ви хочете сказати, — з певним ваганням поспитався Вільфор, — що, оскільки природа людська слабка, то будь-яка людина, як ви гадаєте собі, вчиняла в житті... помилки?

— Помилки... або ж злочини, — недбало відказав граф Монте-Крісто.

— Що ви єдиний із-поміж усіх людей, яких ви, за вашими ж словами, не визнаєте братами, — провадив Вільфор із легким тремтінням у голосі, — ви єдиний бездоганний?

— Не бездоганний, — відказав граф Монте-Крісто, — а непросяжний, та й годі. Та припинімо цю балачку, якщо вона вам не до вподоби; мені не більше загрожує ваше правосуддя, ніж вам моя прозірливість.

— Ні, ні, — хутко заперечив Вільфор, який, увочевидь, остерігався, що графові може здаватися, що він хоче облишити цю тему, — чом же! Ваша блискуча і майже натхненна бесіда піднесла мене над пересічним рівнем, і ми вже не розмовляємо, а міркуємо. А богослови із Сорбоннської кафедри чи філософи у своїх суперечках, самі ж бо знаєте, часом кажуть одне одному прикрі істини, то припустімо, що ми переймаємося соціальним богослів’ям чи богословською філософією, і я скажу вам таку істину, хоч яка гірка виявиться вона для вас: «Брате мій, вас охопила гордота: ви стоїте вище од усіх, але Господь вищий од вас».

— Вище од усіх, — так проникливо мовив граф Монте-Крісто, аж Вільфор несамохіть здригнувся, — моя гордота — для людей, цих гадюк, що завжди ладні повстати на того, хто вищий од них і хто не втоптує їх у порох. Та я складаю мою гордоту перед Богом, що вивів мене із нікчемства і вчинив тим, ким я є тепер.

— Що ж, пане графе, тоді я захоплююсь вами, — сказав Вільфор, уперше за всю розмову назвавши співрозмовника цим титулом. — Авжеж, якщо ви справді володієте силою, якщо ви найвища істота, якщо ви святий або ж непросяжна людина — маєте рацію, адже це по суті те саме, — тоді ваша гордота зрозуміла: на цім базується влада. Але є все ж таки бодай щось, чого ви домагаєтеся?

— Так, було.

— І що ж?

— Мене теж, так само, як трапляється воно бодай раз у житті з кожною людиною, сатана підніс на найвищу гору на світі, показав звідтіля мені світ і, як ото колись Христові, мовив: «Скажи мені, сину людський, що ти просиш, щоб уклонитися мені?» І тоді я поринув у тривалі роздуми, тому що вже довго душу мою точила страшенна мрія. А потім я відказав йому: «Послухай, завжди казали мені, що існує провидіння, та ніколи не бачив я нічого такого — ні його, ні чогось, що було б схоже на нього, і почав гадати, що його не існує, тож хочу я стати провидінням, тому що не знаю нічого вищого на цім світі, нічого прекраснішого й досконалішого, ніж винагороджувати і карати». Та сатана схилив голову і зітхнув. «Помиляєшся, — сказав він, — провидіння існує, тільки ти не бачиш його, бо це дитя Господнє і діє воно потайці, і прямує недовідомими шляхами, тож усе, що можу я вчинити для тебе, це вчинити тебе одним зі знарядь його». Отак ми уклали з ним угоду; що ж, може я й погубив мою душу. Та дарма, — провадив граф Монте-Крісто, — якби довелося знову укладати угоду, то я уклав би її знову.

Вільфор приголомшено дивився на нього.

— Пане графе, — спитався він, — у вас є рідня?

— Ні, я сам на світі.

— Що ж, тим гірше!

— Чому? — запитав граф Монте-Крісто.

— Тому що, може, вам довелося б стати свідком видовища, яке поскромило б вашу гордоту. Кажете, лякає вас лише смерть?

— Я не кажу, що вона мене лякає, — вона може лише завадити мені.

— А старість?

— Моя місія скінчиться, поки настане старість.

— А божевілля?

— Я вже був на краю божевілля, а ви знаєте правило: non bis idem[51] — належить воно до карного права, тож стосується вашої компетенції.

— Страшні не лише смерть, старість чи божевілля, — сказав Вільфор, — існує, наприклад, апоплексія, що, немов удар грому, поціляє у вас, та не знищує, а проте після неї всьому край. Це ще ви, але вже й не ви, немов той Арієль, були ви майже янголом, а тепер стали непорушною грудомахою, що, немов той Калібан, уже сливе худобина, — і людською мовою, як я вже сказав, це зветься апоплексія. Прошу вас заглянути якось до мене, пане графе, якщо у вас буде бажання зустрітися із супротивником, що здатний зрозуміти вас і прагне спростувати вас, і я покажу вам мого батька, пана Нуартьє де Вільфора, одного з найзапекліших якобінців пори першої революції, він поєднував у собі блискучу відвагу і був міцний мов дуб, цей чолов’яга якщо не побував, як ви оце, у всіх державах світу, то брав участь у поваленні однієї з наймогутніших, він, як і ви, вважав себе