Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Ельфи заворушились і почали здивовано перешіптуватися, Келеборн дивився на ґнома вражено, проте Володарка усміхнулася.

— Подейкують, що ґноми — майстри ремесел радше, ніж майстри слова, — мовила вона, — проте щодо Ґімлі це — неправда. Бо ще ніхто не звертався до мене з проханням таким сміливим і шанобливим водночас. Як же можу я відмовити, коли сама звеліла йому говорити? Лише скажи мені, що ти збираєшся робити з таким подарунком?

— Берегти як зіницю ока, Володарко, — відповів ґном, — на згадку про твої слова, звернені до мене під час першої нашої зустрічі. А якщо я колись повернуся до своєї кузні вдома, то оправлю цю волосину в незнищенний кристал, і вона стане родинною реліквією мого дому та запорукою дружби між Горою і Лісом до кінця їхніх днів.

Тоді Володарка розплела одну зі своїх довгих кіс, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі.

— Ось що скажу я тобі як доповнення до подарунка, — мовила вона. — Це не пророцтво, бо пророцтва тепер марні: по один бік лежить темрява, по інший — тільки надія. Та якщо надія не зрадить, то, Ґімлі, сину Ґлоїна, кажу я тобі: руки твої купатимуться в золоті, проте золото не матиме над тобою влади... А тепер ти, Персненосцю, — звернулася Ґаладріель до Фродо. — Підходжу останнім до того, хто не останній у моїх думках. Для тебе я приготувала оце.

Вона простягла йому маленьку кришталеву піалу, що зблиснула від її поруху, а з руки ельфійки заструменіли промені білого світла.

— У тій піалі, — мовила Володарка, — світло зорі Еарендила, спіймане у води мого водограю. Що темніша тебе огортатиме ніч, то ясніше воно світитиме. Нехай воно осяює тобі темряву, навіть коли все інше світло погасне. Не забувай про Ґаладріель і про її Люстерко!

Фродо взяв піалу і на мить, доки між ними сяяло те світло, знову побачив Володарку пишною, мов королеву, величною та прекрасною, проте вже не жахливою. Він уклонився, та не спромігся на жодне слово.

І ось Володарка підвелась, і Келеборн повів усіх назад до причалу. Жовтий полудень лежав на зеленій землі Клину, й вода переливалася сріблом. Нарешті було завершено останні приготування. Загін зайняв свої місця в човнах. Вигукуючи прощальні слова, ельфи з Лорієну довгими сірими палицями зіштовхнули їх на бистрий потік, і невеликі хвилі поволі віднесли човни геть. Мандрівники сиділи мовчки та непорушно. А на зеленому крутосхилі поблизу вістря Клину стояла тиха й самотня Володарка Ґаладріель. Коли вони проминули її, ельфійка повернулася до них, і їхні очі дивилися на неї невідривно, доки човни спроквола відпливали все далі й далі. Їм здавалося, що Лорієн віддаляється, наче осяйний корабель зі щоглами чарівних дерев, линучи до берегів забуття, а самі вони, безпорадні, сидять на краю сірого та безлистого світу.

Не встигли подорожні відвести очей од того видіння, як Срібножила впливла в течію Великої Ріки, і їхні човни розвернуло та прудко понесло на південь. Невдовзі біла постать Володарки стала маленькою і невиразною. Вона блищала, ніби скляне вікно на далекому пагорбі від променів західного сонця чи як віддалене озеро, що його видно з гір, — кришталь в обіймах землі. Тоді Фродо привиділося, ніби вона здійняла руки в останньому жесті прощання, і здалеку, проте пронизливо виразно попутний вітер приніс її голос, утілений у пісню. Ґаладріель співала давньою мовою ельфів із-за Моря, тож слів він не зрозумів; мелодія була чудова, та вона не втішила його.

Проте, за притаманною ельфійським словам властивістю, вони закарбувались у пам’яті Фродо, і через багато часу після того він переклав їх, як умів: мовою таких ельфійських пісень оповідали про речі, мало знані в Середзем’ї.

Ай! лауріе лантар лассі сурінен,

єні унотіме ве рамар альдарон!

Єні ве лінте юльдар аванієр

мі оромарді ліссе-міруворева

Андуне пелла, Вардо теллумар

ну луїні яссен тінтілар-і елені

омарйо айретарі-лірінен.

Сі ман і юльма нін енквантува?

Ан сі Тінталле Барда Ойолоссео

ве фаняр марят Елентарі ортане,

ар ільє тієр ундулаве лумбуле;

ар сінданорієлло кайта морніє

і фальмаліннар імбе мет, ар гісіє

унтупа Калакірйо мірі ояле.

Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар!

Намаріє! Най гірувальє Валімар.

Най ельє гірува. Намаріє!

«Ох! Як золото, опадає листя на вітрі, довгі літа незліченні, мов крила дерев! Минули роки, ніби квапливі ковтки солодкого меду в пишних залах аж ген на Заході, поза синім небосхилом Барди, де зорі тремтять від пісенного її голосу, священного і всемогутнього. Чи наповнить хто знову для мене чашу?.. Ось Та, що засвічує зорі, Барда, Королева Зірок, на Горі Вічнобілій здійняла свої руки, мовби хмари, й усі стежки потонули глибоко в темряві; й зі сірого краю темрява напливає на хвилях пінявих між нами, й імла закриває коштовності Калакір’ї навіки. І для тих, хто зі Сходу, вже втрачено, втрачено Валімар! Прощавайте! Можливо, ви знайдете Валімар. Можливо, саме ви його знайдете. Прощавайте!» Барда — ймення Володарки, котру ельфи в землях вигнання називають Ельберет.

Ріка несподівано зробила різкий поворот, обабіч піднялися стрімкі береги, і світло Лорієну зникло з овиду. До того чудового краю Фродо ніколи не повернувся.

Мандрівники тепер узялися роздивлятися свій шлях, але сонце було перед ними і засліпило їм очі, бо в них було повно сліз. Ґімлі заплакав не криючись.

— Я востаннє поглянув на те, що було найпрекраснішим, — мовив він до свого напарника Леґоласа. — Віднині я не називатиму прекрасним нічого, крім її дарунка.

Ґном притулив руку до грудей.

— Скажи мені, Леґоласе, навіщо я пристав на цю Виправу? Я й не уявляв, де чигає на мене найбільша небезпека! Правду мовив Ельронд, кажучи, ніби неможливо передбачити, що зустрінемо на цій нашій дорозі. Тортур у темряві боявся я, та це мене не зупинило. Проте я не пішов би з вами, якби знав, що у світлі й у радості теж є небезпека. І от під час цього розставання я зазнав своєї найглибшої рани, і навіть якби мені просто цієї ночі довелося піти до Темного Володаря, я не страждав би так. Шкода тебе Ґімлі, сину Ґлоїна!

— Ні! — сказав Леґолас. — Жаль нас усіх! І всіх