Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

старими бабусиними казками, що їх ми розповідаємо дітям. Усе, що розташоване на північ од Рогану, тепер для нас таке далеке, що уява може як завгодно вільно там розгулятися. Фанґорн віддавна лежить біля кордонів нашого королівства, та минуло вже кілька людських поколінь, відколи будь-хто з нас бував у тому лісі, щоби підтвердити чи розвінчати легенди, які дійшли до нас із глибини віків...

Мені самому доводилося мандрувати Роганом, але я ніколи не забрідав аж на північ. Коли мене вирядили гінцем до Рівендолу, я пройшов через Ущелину поблизу Білих Гір, перетнув Ісен і Сіряницю й відтак потрапив до Північних Земель. Довга й виснажлива була та подорож. Двісті шістдесят миль пройшов я, витративши на це багато місяців, адже біля Тарбаду на бродах Сіряниці я втратив коня. Після тієї подорожі, а також довгих верст дороги, яку я пройшов із цим Загоном, я вже й не дуже сумніваюся, що прокладу собі шлях через Роган і навіть через Фанґорн, якщо буде потрібно.

— Тоді мені нічого додати, — мовив Келеборн. — Але не нехтуйте мудрістю, яка прийшла до нас крізь далекі віки: бо часто трапляється так, що бабусі тримають у пам’яті назви речей, які колись обов’язково було знати мудрим.

І от Ґаладріель підвелася з трави й, узявши кубок в однієї зі своїх служниць, наповнила його білим медом і подала Келеборнові.

— Настав час випити прощальний келих, — мовила вона. — Пий же, Володарю Ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча невдовзі вже полудень і вечір не за горами.

Потому Володарка піднесла кубок кожному з членів Загону, припрошуючи їх частуватись, і прощалася. Проте коли всі випили, вона наказала їм знову сісти на траву, а для неї та для Келеборна поставили крісла. Служниці мовчки стояли позаду своєї господині, доки та якусь часину дивилася на гостей. Нарешті вона озвалася знову.

— Ми випили кубок розлуки, — мовила, — і поміж нас западають тіні. Та перш ніж ви підете, знайте: я привезла кораблем дарунки, які Володар і Володарка Ґаладримів нині підносять вам на згадку про Лотлорієн.

Тоді вона по черзі підкликала до себе всіх мандрівників.

— Ось дарунок від Келеборна та Ґаладріель спільникові вашого Загону, — сказала вона Араґорнові й дала йому піхви, точно припасовані до його меча.

Вони були оздоблені візерунком зі срібних і золотих квітів та листя, а поверх візерунка ельфійськими рунами, викладеними коштовним камінням, було написано «Андуріл» і описано родовід цього меча.

— Лезо, що його витягнуть із цих піхов, не заіржавіє та не зламається навіть у час поразки. Може, є ще щось, що ти бажаєш отримати від мене на порозі розлуки? Бо між нами пливтиме темрява, і, напевно, ми ніколи вже не зустрінемося, хіба що далеко звідси, на дорозі, з якої немає вороття.

І Араґорн відповів:

— Володарко, ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб, яким я прагнув володіти. Проте він не належить тобі й ти не можеш його мені дати, навіть якби хотіла, і тільки через темряву я прийду до нього.

— Тоді, можливо, це звеселить твоє серце, — мовила Ґаладріель, — його залишили під моїм наглядом, аби я передала тобі, коли ти проходитимеш нашою землею.

З тими словами вона підняла з колін великий прозоро-зелений камінь, оправлений у срібну брошку, виконану у вигляді орла з розпростертими крилами; коли ельфійка взяла її до рук, самоцвіт спалахнув, ніби сонце, що пробивається крізь весняне листя.

— Цей камінь я дала своїй доньці Келебріан, а вона передала своїй; і ось він переходить до тебе як символ надії. У цю годину прийми-бо ім’я, що було роковано для тебе, Елессаре, — Ельфійський самоцвіт із Дому Елендила!

І Араґорн узяв камінь, і пришпилив брошку до грудей, і ті, хто бачив його, чудувалися, бо раніше не помічали, який він високий і по-королівському маєстатний, ніби довгі роки злигоднів, турбот і тривог упали йому з плечей.

— За дари, які ти дала мені, я вдячний, — сказав він, — о Володарко Лорієну, від якої походять Келебріан і Арвен Вечорова Зоря. Як іще можу я тебе звеличити?

Володарка кивнула головою, а потому повернулася до Боромира, подавши йому золотий пояс; Мері та Піпінові вона вручила срібні паски з пряжками у вигляді золотих квіток. Леґоласові подарувала лук, яким зазвичай послуговуються ґаладрими, довший і міцніший, аніж луки ельфів із Морок-лісу, і ще з тятивою з ельфійської волосини. А до нього додала сагайдак зі стрілами.

— Для тебе, маленький садівнику та любителю дерев, — звернулася Володарка до Сема, — я маю лишень один невеличкий дарунок, — вона поклала йому на долоню скриньку з простої сірої деревини, без жодних оздоб, окрім єдиної срібної руни на кришці. — Це руна, що означає «Ґ», себто Ґаладріель, однак вашою мовою вона може символізувати і «ґрунт». У цій скриньці — земля з мого саду, яку я благословила, доклавши всієї сили, на яку ще здатна Ґаладріель. Вона не вбереже тебе дорогою, не захистить тебе від жодних небезпек, але якщо ти збережеш її й доживеш до того, щоби знову побачити свій дім, тоді, либонь, вона стане тобі винагородою. Навіть якщо ти застанеш усе безплідним і спустошеним, у Середзем’ї знайдеться згодом небагато садів, які цвістимуть так, як твій, коли ти посиплеш його цією землею. У ту годину ти, можливо, пригадаєш Ґаладріель і мигцем угледиш десь віддалік видиво Лорієну, який ти бачив тільки зимовим. Бо наші Весна й Літо минули без вороття, і на землі їх можна побачити лишень у споминах.

Сем зашарівся по самі вуха і пролепетав щось нерозбірливе, зачиняючи скриньку й уклоняючись якомога зграбніше.

— А якого подарунка попросить у ельфів ґном? — запитала Ґаладріель, звертаючись до Ґімлі.

— Жодного, Володарко, — відповів Ґімлі. — Мені досить того, що я бачив Володарку Ґаладримів і чув її ласкаві слова.

— Почуйте ви, всі ельфи! — гукнула вона до тих, хто був поруч. — І нехай віднині ніхто не каже, ніби ґноми скупі та невдячні! Проте, Ґімлі, сину Ґлоїна, ти таки хочеш чогось від мене? Промов, чого саме, прошу тебе! Ти не будеш єдиним гостем, котрий залишиться без подарунка.

— Нічого, Володарко Ґаладріель, — відказав Ґімлі, низько вклоняючись і затинаючись. — Нічого. Хіба якщо... якщо мені дозволено буде попросити, ні, висловити бажання мати єдину волосину з твоєї голови, з якою не