Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

американського віце-президента з подякою за її подарунок; вона писала, що повісила вишивку на стіні у своєму помешканні», — пише вона[1632]. Про подарунки у своїх мемуарах згадує і Воллес: «Ці два гобелени зараз передають гостям мого вашингтонського будинку багаті враження про красу російських сільських пейзажів»[1633].

Візит Воллеса майже збігся у часі з прибуттям на Колиму «американських подарунків». За американською програмою ленд-лізу, яка мала на меті передачу союзникам Америки озброєння і військової техніки для допомоги у війні проти Німеччини, американські трактори, вантажні автомобілі, бульдозери й інше обладнання потрапили на Колиму, що зовсім не відповідало задумові уряду США. Це принесло і ковток повітря із зовнішнього світу. Запасні частини були загорнуті у старі газети, і саме з них Томас Сговіо дізнався про війну на Тихому океані. До того він, як і більшість в’язнів, гадав, що воює сама лише Радянська армія, а Америка, крім постачання, нічого не робить[1634]. Воллес сам помітив, що колимські гірники (чи комсомольці, що вдавали із себе гірників) взуті в американські черевики, також отримані за програмою ленд-лізу. Коли він про це запитав — не передбачалося, що продукція, отримана за програмою ленд-лізу, використовуватиметься у гірничій галузі, — його господарі відповіли, що купили черевики за готівку[1635].

Велика частина одягу зі Сполучених Штатів зрештою осідала у табірних начальників і їхніх дружин, хоча дещо потім використовувалося у постановках табірних театрів, а якась частина м’ясних консервів дійшла навіть до самих в’язнів. Їли їх з насолодою; до того дехто взагалі не бачив м’яса у консервних банках. Ще краще було те, що з цих бляшанок потім можна було робити чашки, гасові лампи, димарі й навіть гудзики — така винахідливість навряд чи може викликати здивування, коли згадати, що саме в цій країні консервні банки і було винайдено[1636].

Перед від’їздом Воллеса Нікішов влаштував щедрий бенкет на його честь. Подавалися дивовижні страви, приготовані за рахунок скорочення пайків в’язнів; виголошувалися тости за Рузвельта, Черчілля і Сталіна. Сам Воллес виголосив промову, в якій були й такі пам’ятні слова:

«І росіяни, і американці — власними шляхами — шукають такого способу життя, який дасть змогу пересічній людині, де б вона не жила, отримувати якнайбільше від сучасної техніки. У наших цілях і прагненнях немає нічого непримиренного. Ті, хто це стверджує, свідомо чи несвідомо шукають війни — а це, на мою думку, злочин»[1637].

Розділ 21

АМНІСТІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Багато метафор, якими описувалася радянська репресивна система — «м’ясорубка», «конвеєр», — підкреслюють її безжальність, невблаганність, безкомпромісність. Разом з тим система не була статичною: вона рухалася, крутилася і видавала нові сюрпризи. Це правда, що період 1941–1943 років приніс мільйонам радянських в’язнів смерть, хвороби і трагедії, але так само правда і те, що війна багатьом мільйонам інших принесла свободу.

Амністії здорових чоловіків призовного віку почалися вже за кілька днів після початку війни. Вже 12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР зобов’язала ГУЛАГ звільнити певні категорії в’язнів і відправляти їх прямо до Червоної армії: «засуджених за прогули, за звичайні й незначні адміністративні правопорушення і господарські злочини». Цей наказ повторювався ще кілька разів. Всього за перші три роки війни у ГУЛАГу було звільнено 975 тисяч в’язнів, разом з кількома сотнями тисяч колишніх куркулів-спецпоселенців. Амністії тривали аж до самого наступу на Берлін[1638]. 21 лютого 1945 року, за три місяці до закінчення війни, було видано нові накази щодо звільнення в’язнів: ГУЛАГ зобов’язувався підготовити їх до вступу в армію до 15 березня[1639].

Масштаби цих амністій справили величезний вплив на демографічне становище в таборах під час війни, а отже, на життя тих, хто там залишався. До таборів прибували нові в’язні, інших звільняли під час масових амністій, мільйони вмирали; все це робить табірну статистику воєнного періоду особливо ненадійною. Дані за 1943 рік свідчать про очевидне зменшення кількості в’язнів — з 1,5 до 1,2 мільйона осіб. Проте, за статистичними даними, того ж року через табори пройшло 2 421 000 в’язнів — як арештовані, звільнені, переведені до інших таборів, померлі[1640]. Втім, незважаючи на щомісячне прибуття до таборів нових в’язнів, загальна кількість населення ГУЛАГу найбільше скоротилася у період з червня 1941-го по липень 1944 року. Кілька лісових таборів, поспіхом побудованих для напливу нових в’язнів 1938 року, так само швидко були ліквідовані[1641]. Робочі дні в’язнів, що залишалися, ставали дедалі довшими, та навіть за таких умов відчувався гострий брак робочої сили. На Колимі в роки війни навіть від вільних вимагалося відпрацьовувати додатковий час після роботи на добуванні золота[1642].

Це не означає, що звільнялися всі в’язні: накази щодо амністій чітко виключали з числа тих, хто підлягає звільненню, і «кримінальних рецидивістів» — тобто професійних злодіїв, і політичних в’язнів. Винятків робилося дуже мало. Можливо, усвідомивши шкоду, завдану армії арештами провідних воєначальників у кінці 1930-х років, влада швидко звільнила невелику кількість офіцерів з політичними вироками після радянського вторгнення у Польщу. Серед них був і генерал Олександр Горбатов, якого викликали до Москви з віддаленого колимського лагпункту взимку 1940 року. Після прибуття Горбатова слідчий, якому доручили переглядати його справу, ще раз подивився на його фото до арешту і відразу ж почав ставити запитання. Він намагався зрозуміти, чи може скелет, що перед ним стояв, справді бути одним із найталановитіших молодих офіцерів: «Ватні брюки залатані. Ноги обгорнуті онучами і взуті у шахтарські калоші (черевики). Була на мені ще й ватяна фуфайка, що лисніла від бруду. На голові — пошарпана й брудна шапка-вушанка…»[1643] Горбатова було остаточно звільнено у березні 1941 року, перед нападом Німеччини. Навесні 1945 року, як уже зазначалося, він був одним із керівників взяття радянськими військами Берліна.

Для простих солдатів амністія не гарантувала виживання. Багато хто дотримується думки — хоча архівні документи поки що цього не підтверджують, — що в’язні, яких з таборів забирали до Радянської армії, потрапляли у «штрафні батальйони», які кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Радянська армія зажила поганої слави за свою готовність жертвувати людськими життями, і тяжко не повірити в те, що ще з більшою готовністю вона жертвувала життями колишніх в’язнів. Колишній в’язень дисидент Абрам Шифрін стверджує, що його забрали до штрафного батальйону через те, що він був «сином ворога народу». Він згадує, що його самого і його товаришів відправили прямо на фронт, незважаючи на брак зброї: