Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

В’язні, які вступали в Радянську армію, часто проявляли в боях героїзм. Хоч як це дивно, але дуже мало хто мав заперечення проти того, щоб воювати за Сталіна. Генерал Горбатов не сумнівався жодної миті щодо повернення до армії чи щодо того, що він воюватиме за Комуністичну партію, яка безпричинно зробила його в’язнем. Коли він почув про німецький напад, першою його думкою було, як йому поталанило зі звільненням: він міг віддати свої відновлені сили батьківщині. Також він з гордістю пише про «радянську зброю», яку мали солдати «завдяки індустріалізації нашої країни», не згадуючи про те, як здійснювалася ця індустріалізація. Правда, іноді він висловлює зневагу до армійських «політичних працівників» — військової таємної поліції, — за їхнє втручання у справи солдатів; раз чи два він мав неприємні розмови зі співробітниками НКВД, які багатозначно бурмотіли щось на кшталт «Колима тебе небагато чому навчила». Але у щирості його патріотизму сумніватися тяжко[1645].

Здається, що те саме можна сказати і про багатьох інших звільнених в’язнів, принаймні якщо судити за документами з архівів НКВД. У травні 1945 року керівник ГУЛАГу Віктор Насєдкін склав довгий, майже хвалькуватий звіт про патріотизм і бойовий дух колишніх в’язнів, які вступили до Радянської армії; у документі наводилися розлогі цитати з листів, які солдати присилали до своїх таборів. «Передусім повідомляю, що я в госпіталі у Харкові, поранений, — йдеться в одному. — Я захищав мою улюблену Батьківщину, не шкодуючи свого життя. Мене теж було засуджено за погану роботу, але наша улюблена Партія дала мені можливість віддати борги суспільству, досягши перемоги на фронті. За моїми власними підрахунками, я вбив своїми сталевими кулями 53 фашистів».

Ще один висловлює вдячність так:

«Перш за все пишу, щоб щиро подякувати за моє перевиховання. В минулому я був рецидивістом, якого вважали небезпечним для суспільства, і тому мене не раз садили в тюрму, де я навчився працювати. Тепер Червона армія мені ще більше довіряє, вона навчила мене бути хорошим командиром і довірила мені бойових товаришів. З ними я сміливо іду в бій, вони мене поважають за те, що турбуюся про них, і за вірність у виконанні поставлених нам бойових завдань».

Часом до таборів писали і офіцери. «Під час штурму Чернігова товариш Колісниченко командував ротою, — писав один капітан. — Колишній в’язень виріс у грамотного, стійкого бойового командира».

За винятком того, що п’ятеро колишніх в’язнів отримали найвищу військову відзнаку — стали Героями Радянського Союзу, немає якихось окремих документів про інші їхні бойові нагороди. Проте певне уявлення можна отримати з листів, які колишні зеки писали до своїх таборів: 85 стали офіцерами, 34 отримали рекомендації до вступу у Комуністичну партію, 261 було нагороджено медалями[1646]. Хоча, ймовірно, це не можна вважати типовою вибіркою колишніх в’язнів, водночас немає підстав вважати, що ці автори листів були якимись особливо винятковими. Війна викликала підйом патріотизму в СРСР, і в’язням було дозволено його проявити[1647].

Можливо, більш дивним видається те, що в’язні, які відбували свої терміни в таборах, часом також проявляли патріотизм. Навіть новий суворіший розпорядок і скорочення харчування не обов’язково перетворювали зеків на найнепримиренніших супротивників радянського режиму. Навпаки, багато хто пізніше згадував, що найгіршим у концентраційних таборах у червні 1941 року було те, що не можна було піти на фронт. Лютувала війна, їхні товариші воювали, а вони, палаючи патріотизмом, сиділи далеко в тилу. Всіх в’язнів-німців відразу ж почали називати «фашистами», охоронцям дорікали тим, що вони не на фронті, й переповідали одне одному чутки про війну. Як згадує Євгенія Гінзбург, «ми [були] готові все забути і простити перед лицем всенародного нещастя. Будемо вважати, що нічого несправедливого з нами не зробили»[1648].

У деяких випадках в’язні таборів, розташованих ближче до лінії фронту, отримували нагоду проявити свій патріотизм на практиці. Колишній співробітник Сороклагу (табору у Карелії, розташованого поблизу фінського кордону) Покровський у своїй розповіді, — яку він вважав своїм внеском в історію Великої Вітчизняної війни, — описує випадок, що стався під час спішної евакуації табору:

«Наближалася колона танків, становище ставало критичним, коли один з в’язнів… вскочив у кабіну вантажної машини і на максимальній швидкості помчав до танка. Врізавшись у танк, в’язень-герой загинув разом з автомобілем — але танк також зупинився і загорівся. Дорогу було перекрито, інші танки розвернулися і поїхали у протилежному напрямку. Становище було врятовано, стала можливою евакуація решти колонії».

Покровський також пише про те, як група з понад 600 звільнених в’язнів, затриманих у таборі відсутністю поїздів, добровільно пішла на роботу — будувати укріплення біля міста Біломорська:

«Всі вони одностайно погодилися і відразу ж розбилися на бригади, вибравши своїх бригадирів і десятників. Ця труна в’язнів працювала на будівництві укріплень більш як тиждень з особливою завзятістю, з раннього ранку до пізнього вечора, по 14–16 годин на день. Єдине, чого вони за це попросили, це щоб хтось проводив з ними політбесіди і повідомляв новини про становище на фронті. Я свідомо поставився до виконання цього завдання»[1649].

Патріотизм заохочувався табірною пропагандою, яка загалом посилилася під час війни. Як і всюди в Радянському Союзі, в таборах вивішували плакати, демонстрували фільми про війну, читали лекції. В’язням казали: «Тепер ми маємо працювати навіть ще більше, бо кожен грам видобутого нами золота — це удар по фашизму»[1650]. Звичайно, неможливо дізнатися, наскільки ефективною була ця пропаганда, — так само як і неможливо визначити, чи взагалі пропаганда має якийсь ефект. Однак, можливо, адміністрація ГУЛАГу серйозніше взялася за неї, коли виробничі потужності ГУЛАГу несподівано стали життєво важливими для потреб фронту. У своїй брошурі про перевиховання «Повернення до життя» співробітник КВЧ Логінов пише, що гасло «Все для фронту, все для перемоги» знаходило «теплий відгук» у серцях тих, хто працював у тилу в таборах ГУЛАГу: «Ізольовані від суспільства в’язні подвоювали і потроювали темпи роботи. Самовіддано працюючи на заводах, будівництвах, у лісах і полях, вони віддавали всю свою високопродуктивну працю на прискорення поразки ворога на фронті»[1651].

Поза сумнівом, ГУЛАГ зробив свій виробничий внесок у військово-економічну діяльність. У перші 18 місяців війни 35 «колоній» ГУЛАГу було перепрофільовано на виробництво боєприпасів і військового спорядження. Багатьом лісовим таборам належало почати виробництво продукції для фронту. Щонайменше 20 таборів шили солдатську форму, тоді як інші виробляли польові