Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

/16/ Відтоді впродовж усього життя уникаю лазні, вважаючи, що відварювати тіло й виснажувати його потом — заняття, яке не тільки не дає користі, але й розбещує людину. До іншого, що свідомо занехаяв тоді, я таки повернувся, але й у тому, від чого перестав утримуватися, я зберіг міру; вона ж, хоч і близька до утримання, та, мабуть, важча від нього, бо від дечого легше відмовитися взагалі, ніж зберігати у ньому міру.

/17/ Раз я вже почав тобі викладати, з яким запалом я брався до філософії замолоду, а як поменшало того запалу на старість, то не сором буде зізнатися, чим захопив мене Піфагор. Сотіон якось розповів нам, чому той відмовився від м’ясної їжі, а чому, за якийсь час, — також Секстій. Причини в обох були різні, але благородні. /18/ Секстій вважав, що людина, навіть не вдаючись до кровопролиття, має вдосталь усілякої поживи, до того ж лише жорстокість, на його думку, могла запровадити такий звичай — вбивати якусь істоту задля насолоди. А ще він виступав за обмеження всього того, що сприяє розкоші; доходив висновку, що різноманітна, чужа нашому тілу їжа є шкідливою для здоров’я. /19/ Піфагор же заснував учення про спорідненість усього з усім, про те, що душі пов’язані, що вони постійно переходять з однієї оболонки в іншу. Якщо вірити йому, то жодна душа не гине, навіть не перестає бути діяльною, хіба що на якусь мить, поки вливається в інше тіло. Колись побачимо, через які коловерті віків, скільки осель змінивши, вона знову входить у людину. А тим часом Піфагор тримає нас у страху перед злочином і батьковбивством, адже всяк нехотячи може натрапити на свого ж батька й залізом чи то зубами звести зі світу створіння, в якому знайшла притулок рідна душа. /20/ Сотіон, коли виклав ті міркування й подав доволі різних своїх доказів, запитує: «Ти не віриш, що душі мовби приписуються все до нових і нових тіл, а те, що називаємо смертю, є лише переселенням? Не віриш, що в тій от худобі, у звірині, в занурених у воду створіннях перебуває душа, яка перед тим належала людині? Не віриш, що в цьому світі ніщо не гине, а лише змінює місцеперебування, і що не тільки небесні тіла обертаються круговими шляхами, а й живі істоти відбувають чергові мандрівки — їхні душі ходять по колу? Навіть великі люди в те вірили! /21/ Тож не квапся стояти на своєму, спробуй глянути на все без упередження. І якщо все це правда, то стримуватись од споживання м’ясної їжі — значить бути без провини, а якщо неправда — значить бути ощадливим. Чи дуже потерпить на тому твоя жорстокість? Я ж відбираю в тебе лише поживу левів та коршаків». /22/ Ці доводи спонукали й мене відмовитись од м’яса, і коли минув рік, той звичай став для мене не тільки легким, а й приємним. Було таке враження, що моя душа наче окрилилась, хоч нині я не брався б твердити, що так воно було насправді. Запитаєш, як я занехаяв той звичай? Роки моєї молодості припали на принципат Тиберія Цезаря. Тоді-то й почали проганяти з нашого життя чужинецькі обряди, а невживання м’яса деяких тварин, власне, й вважали одним із доказів забобонності. Отож на прохання свого батька, який не так боявся наклепу, як ненавидів філософію, я повернувся до колишнього звичаю. Втім, він без особливих зусиль намовив мене до кращих обідів. /23/ Аттал не раз хвалив підстилку для лежання, що не прогинається під тілом; саме така служить мені й на старості літ: моє тіло не залишає на ній жодної прим’ятини.

Все це я описав тобі, щоб ти пересвідчився, як загонисто беруться новаки до всього благородного, коли хтось заохотить їх, розпалить. Але потім дещо зводиться нанівець з вини наставників, які вчать нас провадити вчені бесіди, а не жити, дещо — з вини учнів, які приходять до вчителів не душу плекати, а вигострювати дотеп. Ось так, що було філософією, стало філологією. /24/ Тому-то дуже важливо, з яким наміром берешся до чого-небудь. Майбутній граматик, вивчаючи Вергілія, читає його славетний рядок

…лине мить, — її не поправиш[401] —

не з тією думкою, що треба бути обачним, що кожен, хто не поспішає, той залишається позаду; що прудкий день і нас квапить, і сам квапливо йде за обрій; що ми й не помічаємо, як нас відносить бистрінь часу; що все відкладаємо на завтра, повільні серед такої скороминущості всього, що нас оточує, — ні, він зверне увагу на те, що Вергілій, тільки-но заговорить про швидкоплинність часу, завжди послуговується словом «тікає»[402].

Перший, найкращий з усіх, для нещасного смертного люду

День промайнув; і старість сумна йде за ним, і хвороби,

Й неміч, а далі — смерть геть усе змітає нещадна[403].

/25/ Кожен, хто дивиться на все як філософ, доведе й ці слова до їх належного розуміння. «Ніколи, — зауважить він, — Вергілій не каже «дні проходять», а лише «тікають», бо такий біг — найпрудкіший; до того ж найкращі дні полишають нас найстрімкіше. Чому ж ми баримося, чому самі себе не підхльоснемо, аби дорівняти швидкістю найстрімливішому з усього? Краще пролітає повз, наступає натомість гірше. /26/ Як ото з амфори спочатку виливається найсвітліше вино, а важче, каламутніше осідає, так і в нашому житті найкраще — на самому початку. То чи дозволимо, щоб його вичерпали інші, а собі залишимо осад? Закарбуймо ж у душі й схвалімо, наче сказане оракулом, ті слова:

Перший, найкращий з усіх, для нещасного смертного люду

День промайнув.

/27/ Чому найкращий? Бо те, що за ним, — непевне. Чому найкращий? Бо за молодості можемо вчитися, можемо спрямовувати до кращого гнучку й податливу душу. Бо та пора догідна для трудів, догідна для того, щоб розворушувати читанням нашу думку, а працею — гартувати тіло. А те з нашого віку, що залишається, воно і повільніше, й млявіше, і ближче до кінця. Тож відкиньмо все, що стоїть нам на заваді, і всю душевну снагу звернімо лиш на одне: щоб ту невтримну прудкість найквапливішого часу ми не спостерегли щойно тоді, коли залишимося далеко позаду. Хай кожен стрічний день припадає нам до душі як найкращий, хай він