Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

вийшов на сонце, той засмагне, хоч би й не задля того виходив. Хто затримався у крамаря, що збуває пахощі, той винесе з собою запах. Так само й ті, що побували у філософа, неодмінно здобудуть якусь користь, хоч би й не дбали про те. Зверни увагу, що я сказав «хоч би й не дбали», а не «хоч би й противились».

/5/ — «То як? Хіба не знаємо таких, що не один рік просиділи у філософів — і навіть духом тим не перейнялися?» — Авжеж. Є такі. І то настільки заповзятливі, що я назвав би їх не те що учнями — мешканцями філософів. /6/ Дехто, бачиш, приходить слухати, а не вчитися, — як ото задля приємності вчащаємо до театру, аби натішити вухо чиєюсь мовою, голосом або захопитись дією. Побачиш чималий гурт слухачів, для яких бесіди філософа — лише нагода заповнити своє дозвілля. Не тим вони зайняті, аби, позбувшись там якихось пороків, набути натомість розумних життєвих засад, — прагнуть насолоди для слуху. Є ще й такі, що приходять навіть з табличками для писання, але не для того, аби вловити суть бесіди, а щоб записати слова і щоб виголошувати їх згодом без користі для інших, як слухали їх — без користі для себе. А декого збуджують високодумні вислови, й вони, переймаючись почуттям того, хто говорить, жваво відгукуються на його мову, обличчям і душею — /7/ розпалюються, як то звикли під звуки флейти робити фрігійські євнухи, що шаліють за наказом[399]. Ось тих слухачів пориває і підострожує краса самого вчення, а не пусте звучання слів. Якщо гостро щось сказано проти смерті, з непокорою — проти фортуни, то їм тут же хотілося б учинити так, як про це мовилося. Переймаючись, вони стають такими, якими їх закликають бути, — коли б лише зберегли той душевний стан, коли б люд — а він так і прагне відрадити від усього чесного — одразу ж не притлумив у них того небуденного пориву. Тому-то небагатьом щастить донести додому той настрій, який вони відчули. /8/ Неважко пробудити у слухача бажання жити правильно. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження. Трапиться хтось такий, хто заохотить — і добро, що мовби дрімає в нашій душі, прокидається. Хіба не бачиш, як увесь театр аж гуде, тільки-но прозвучить зі сцени щось таке, з чим усі ми погоджуємось і в один голос визнаємо правдивим?

/9/ Чимало вбогим треба, жадібним — всього.

Скупар до всіх лихий, до себе — перш за все[400].

Ті вірші оплесками сприймає найбридкіший скупар — тішиться, що на сміх піднімають його ж таки слабість. А чи не більшою, зваж, буває дія тих висловів, коли подібне звучить з уст філософа, коли до рятівних настанов приточуються вірші, що набагато успішніше всновують ті засади в душі недосвідчених людей? /10/ «Бо, — говорив Клеант, — як наш подих звучить дзвінкіше, коли труба, прогнавши його спочатку через довгу й тісну цівку, виштовхує потім крізь розширений отвір, так само й нашим думкам додає ясності невідхильна стислість вірша». Виголошуване в прозі слухач сприймає неуважно, воно не так вражає, але хай лиш ті самі слова пов’яже розмір, хай глибока думка зазвучить упорядкованими стопами, — вже той вислів проникає глибше, наче спис, пущений могутнішою рукою. /11/ Так, чимало мовимо про зневагу до грошей і в довжелезних промовах переконуємо людей у тому, щоб вони шукали багатства в душі, а не в спадкових маєтках, щоб уважали заможним того, хто пристосувався до своєї вбогості, хто, посідаючи небагато, зробив себе багатим. Але все це стократ сильніше вражає душу, коли сказано, приміром, ось таким віршем:

Бажання менші — менші і потреби в нас.

Раз є достатнє в тебе — все, що хочеш, є.

/12/ Коли чуємо таке чи щось подібне, то мимоволі визнаємо правдивість тих слів. І навіть ті, кому постійно чогось бракує, викрикують від захоплення, оголошують війну грошам. Тільки-но зауважиш, що вони в такому настрої, — налягай на них, натискай, дошкуляй, відкинувши будь-які недомовки, умовиводи, викрутаси та всяку іншу марну гру словами. Виступай проти жадоби, виступай проти розкоші, а коли відчуєш, що справа рухається вперед, що тобі вдалося зачепити слухачів за живе, — насідай ще завзятіше. Аж не віриться, наскільки може бути корисною мова, призначена для зцілення, мова, що від першого й до останнього слова звернена на добро слухачів! Тим, хто ще не загрубів душею, дуже легко прищепити любов до всього чесного й правильного; але навіть тих, хто все ще здатний чогось навчитися, хто ще не дуже зіпсутий, правда владно бере під свою руку, тільки б трапився їй відповідний речник.

/13/ Та й сам я, коли слухав Аттала, який виступав проти пороків, проти збочень, проти всього злого, що є в житті, сам я, кажу, не раз переймався співчуттям до роду людського, а наш Аттал видавався мені піднесеним ген над усе, досяжне для смертного. Сам він називав себе володарем, але в моїх очах він був кимось іще видатнішим, адже він мав право суду й над володарями. /14/ Коли він звеличував убогість і доводив, якою зайвиною є кожна річ, що поза межами нашого вжитку, яким непотрібним і важким тягарем вона є для нас, то часто хотілося вийти зі школи вбогим. Коли ж почав висміювати наші насолоди, а хвалити чистоту тіла, скромність обіднього столу, розум, вільний від помислів не тільки про недозволені, а й про зайві насолоди, то виникало бажання покласти край ласолюбству й нечисті. /15/ З тих часів, Луцілію, щось таки залишилось у мене. Бо до всього я брався з великим завзяттям. Але потому, втягнений у суспільне життя, я мало що зберіг із тих добрих починань. Щоправда, відтоді я вже й не глянув на устриці та гриби: то не їжа, а принада, що змушує пересичених знову братися до наїдків, — вона легко прослизає в горлянку, легко й вислизає назовні, що вельми приємно для ненажер і всіх тих, хто напихає в своє нутро більше, ніж воно спроможне вмістити. Відтоді я ніколи не намащуюсь пахощами: найкраще пахне тіло тоді, коли воно взагалі нічим не пахне. Відтоді мій шлунок не знає вина.