Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Раді з Альбрехтом не важко було потрапити у Віджио. Стражники на воротах добре знали їх в обличчя. Але ось за те, щоб ніхто не дізнався, в якому вони прибули вигляді, довелося пообіцяти золото.

  Гармонії не хотілося, щоб Мерлін чи Катана довідалися, що з ними сталося. Тим паче граф Карбрі покараний. Чомусь вони були в цьому впевнені.

Того вечора їм на очі так ніхто й не попався. Тому дівчина і хлопець швидко привели себе до ладу і пішли на кухню. Особняк графа Локстерна, де завжди зупинялися, вони знали добре, навіть у напівтемряві.

Повечерявши Рада з Альбрехтом, розбрелися по своїх кімнатах. Вони ще не встигли придумати, що скажуть уранці Мерліну, графам та Катані.

Впавши на м'яке ліжко, Рада майже відразу заснула. Спав і Альбрехт так, що з гармати не розбудиш. Ці кілька днів сильно змучили їх.

* * *

Натягнувши ковдру до підборіддя, молодий герцог ліниво розплющив одне око. Він гадки не мав скільки зараз часу. Але вставати поки що не збирався.

- Альбрехт! Ти тут? – почувся з-за дверей голос Мерліна.

- Тут я. Тут. - пробурчав Ал. Йому довелося вставати і відчиняти двері, бо чарівного кільця в нього більше не було.

- Чому ви не сказали нам, що приїхали? - поцікавився Великий герцог, як тільки переступив поріг.

Хлопець пошкодував, що заздалегідь не продумав відповіді.

– Ми приїхали пізно! Не хотілося нікого будити! Тим паче, ці роз'їзди нас втомили! - повернувшись на ліжко, Альбрехт задумливо глянув на подушку. Вона була такою привабливою.

- Рада сказала те саме! Я сподівався, ви нам розкажіть, як пройшли ваші виступи.

- Давай потім! Я хочу спати. - Альбрехт опустив голову на подушку, спробувавши знову заснути.

- Вже обід! Хоч ти мені скажи, коли ви хочете прокинутися? - схопив з нього ковдру старший брат.

- Звідки я знаю?! - Альбрехт забрав у нього ковдру і натягнув її до горла. – Ми ж спимо не разом! Запитай у неї сам: коли вона встане? А я ще кілька годин спатиму! О! – хлопець розплющив одне око. - Поговоримо завтра!

- Мені не подобається така зневага до режиму дня! – Мерлін насупився, хоч у його голосі чувся сміх. – Так, що «великі артисти», спочатку обід, потім сон! У їдальні вже накрито!

- Брате, ти не виправний… - з досадою на нього подивився Ал.

- А потім спи! - Мерлін непомітно посміхнувся, та невдовзі пішов.

Альбрехт видав важке зітхання, але потім таки почав вставати з ліжка. Важко було уявити, що вони весь цей час співали та танцювали. Одягнувшись, хлопець спустився до їдальні. Не минуло й десяти хвилин.

Рада на той час уже сиділа там, з таким самим заспаним обличчям. Вони обмінялися швидкими поглядами, перш ніж приступити до їжі. Але за ці секунди їм удалося прояснити ситуацію. Одним лише поглядом.

Після обіду, як і обіцяли, їм дозволили йти далі спати. Загалом, так і минув день.

* * *

Наступного ранку вже повні сил вони поїхали разом з усіма до місця будівництва. За цей час там багато чого змінилося – замок був майже добудований. Якщо все продовжуватиметься такими ж темпами, то до зими все буде готове.

Рада стояла поряд з Альбрехтом, але не наважувалась у присутності сторонніх взяти його за руку. Її іноді бив озноб, хотілося притиснутись до нього, і поревіти.

Вони не були певні, що хочуть продовжувати гастролі.

Дивлячись на ці вежі, сходи, балкони, Рада не могла повірити, що тут вона колись вчилася. Цими дорогами ходила.

- Ходімо оглянемо замок! - торкнулася його ліктя вона.

Альбрехт кивнув, повернувшись, і побачив графа Локстерна, що віддавав якийсь наказ робітникам.

- Ми погуляємо замком! Якщо Мерлін підійде, передайте йому!

- Звичайно! - кинув граф, не відриваючись від своїх креслень. – Тільки будьте обережними, замок ще не добудований.

Дівчина та хлопець увійшли через головні двері, і перше, що побачили, це великі сходи у холі.

- Як дивно! У мене з цими сходами пов'язано багато! Тут я познайомилася з Віолою та Ритою! Ними ми втікали з уроків! Гарний був час! – Рада подивилася на всі боки. - Яке тут все знайоме…

- Ти сумуєш за своїм часом?

Дівчина зупинилася, дивлячись на сходи.

- Трохи… Я сумую за школою, за друзями! Мені так хотілося довчитися! А потім стати відомою співачкою!

- А що тут такому навчають? – здивувався хлопець.

- Ні звичайно! Тут лише магії та основним наукам! Але я окремо відвідувала курси з вокалу! Тому я знаю багато пісень! Хоча більшість із них народні!

- Але ж твоя мрія збулася. Чи не так? Ти ж співаєш!

- Ти правий! Про таке я навіть мріяти не могла! - дівчина посміхнулася, взявши його за руку. – Колись ми так само зайдемо до «Резенфорду»! Він буде вже добудований! І ми зможемо разом побачити його студентів!

Альбрехт усміхнувся, стиснувши її долоню.