Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Обов'язково!

Вони піднялися сходами, що вели на другий поверх, де мають розташовуватися класи.

  - Скільки разів ми потрапляли у такі ситуації, а я не можу до цього звикнути… Мені страшно, Ал! - дівчина зупинилася біля одвірку. Вона гадки не мала, що буде в цій кімнаті. - Мені здається нам не дадуть спокою.

Альбрехт охнув, коли дівчина уткнулася йому носом у груди. Хлопець не розгубився і обійняв її. Останнім часом щось вони часто стали обійматися. І це йому подобалося.

- Все, добре, моя люба! У тебе є я! Я захищу тебе від усього світу! – хлопець тоді не перебільшував.

- Мені так страшно! Йому майже вдалося нас вбити! А якщо…

- Цього не буде! Ми завжди справлялися з усіма неприємностями! І далі нічого не зміниться! Ну що ти? Ти ж така хоробра чарівниця! Тим паче, ми пообіцяли нікому не розповідати! - Альбрехт погладив її по спині.

Рада відсторонилася, подумки погодившись із ним. Чомусь останнім часом вона почувала себе дедалі слабкішою жінкою, ніж войовницею Леді Вольфрам.

Вони продовжили екскурсію замком тепер у мовчанні. Нікому не хотілося згадувати минулі дні. Так пройшло півгодини. Вони встигли, не поспішаючи обійти половину замку, та побачити місце для майбутнього парку.

Про тишу тут можна було тільки мріяти, на будівництві, як завжди, панував гамір. Тому дівчина і хлопець вирішили сходити до того місця, де має бути, алея Засновників та озеро Нерісси. Вони за ці насичені подіями півдня не втомилися. А за півгодини обіцяли вже приготувати обід.

День видався цілком стерпним, вони раділи, що не було зливи і задухи, що стояла кілька днів тому. Біля озера завжди панувала чарівна прохолода.

Так, як майданчик уже був розчищений, Рада з Альбрехтом сіли прямо на траву біля води. Вони сподівалися, що Леді Озера їх почує.

Дівчина з сріблястим волоссям з'явилася з води, хоч і не відразу. Вона виглядала трохи сонною, тому вони перепросили за те, що викликали її.

- Нічого! Через цей шум мені важко заснути! Сподіваюся, скоро це будівництво закінчиться! - протерла очі Нерісса.

- І з'являться найгучніші студенти! – усміхнулася Рада. – Алея, що будується поруч, буде їхнім улюбленим місцем!

- Якось знайдемо спільну мову! – у відповідь усміхнулася та.

- Скажи, Неріссо, я вже скільки разів тут бував і постійно бачу ту статую недалеко! Чому її вирішили залишити? – поцікавився Альбрехт.

Всі повернули голову туди, де стояла велика бронзова статуя дівчини у туніці. Однією рукою вона спиралася на лист конвалії. У цей час ще на статую не повісили годинник.

Нерісса зітхнула. Мабуть, вона знала більше, ніж могла розповісти.

- Каріна Роун виділила землю та гроші для будівництва школи. Вони з Мерліном колись були добрими друзями. Вона померла рік тому.

- Ця статуя стоїть і в моєму часі! Тільки й сама королева була жива! – Рада відвернулась від статуї. Вона їй нагадувала про Морла. Колишній хлопець зробив усе, щоб вона проклинала його рід до скону. Але увесь цей час її не залишало питання. - Як таке можливо? Чому історія змінилася?

- Все через Тріщину! Вона перезаписала історію. Багато залишилося тим самим. І не зрозуміло, коли це почалося. У колишній історії Мерлін ніколи не відвідував Голден, не було війни між каталійцями та Роеном. Морл не вбивав своїх батьків і з цього слідуючи, у твоєму часі, Радо, так і залишився принцом!

- То через що з'явилася Тріщина? І коли ж похитнувся час? – зовсім розгубився Альбрехт.

  - Цього мені не відомо! Здається, коли Мерлін потрапив через Колодязь Семрад у сімнадцяте століття! Загалом незадовго до твого народження!

- До речі, а все сходиться! Після того час почав змінюватися! І Мерлін незабаром приїхав до Голдену! - згадала Рада слова Великого герцога. - Але досі не зрозуміло, через що з'явилася Тріщина? Адже ми до цього не причетні? - з побоюванням подивилася на Леді Озера вона.

- Звичайно, ні! Час – це як еліксир із рівноваги та хаосу, коли чогось стає більше, його вже пити не можна, бо отруїшся. Так і з часовою матерією!

- Тобто до цього причетні сили зла? - почала здогадуватися Рада. - І Морл теж? Він же керував Тріщиною.

Нерісса обвела їх поглядом, покусуючи нижню губу.

- Забагато розмов про нього! Я говорю про справжнє зло, Первородне! А те, що у вас із ним недомовки, це вже ваші проблеми!

Рада розгублено закліпала очима. Недомовки, це м’яко кажучи.

- Ми нещодавно були на святі Первородного Духа. Це якось пов'язано з тим, що ти говорила?

- Не зовсім! Вважається, що Духа було два – Золотий Дух та Каноар! Свято ж перемоги світла над темрявою! – підняла брову дівчина з озера. - За міфами, це день появи часу! Не морочіться з цього приводу! Те, що я вам говорю, це теж частина міфу! Тріщина вже закрита!

- Але ж я так і не змогла повернутися…

- Значить, це ще не кінець! Я не бачу твоє майбутнє! Його знала Лєнгріна! Ти ж розумієш, що, повернувшись, можеш багато втратити? - Нерісса провела рукою по воді.

– Знаю! Тут моя сім'я, моя Гармонія! А там майже немає нічого! Я сумувала б за всім цим!

- А якщо тобі доведеться повернутися? Ти зробиш це? - вп'ялася в неї поглядом Леді Озера.

Рада не змогла так просто відповісти. Звичайно ж ні. Якби вона могла, то забрала б із собою всіх дорогих їй людей. А без них життя там у ХХ столітті не буде мати сенсу.

- Гаразд! Не забивай собі голову! Краще розкажіть про свої подальші плани! Ви ж поїдете з Мерліном у Зарганс? - запитала Нерісса.

- Скоріш за все ні! Ми відпочинемо та продовжимо! Тим паче вже пообіцяли! – відповів хлопець.