Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Я точно щось чула! Щось із моїм джерелом. - схвильована Арел зіскочила з колісниці, і побігла до місця, де було заховано Золоте джерело.

Відчинивши ключем кам'яні двері, дівчина почала спускатися сходами до підземної печери. Раніше джерело знаходилося на поверхні. Але після того, що трапилося з Мартою – дружиною Лейка Чорного (Лудо), вона його сховала від усіх.

Спуск зайняв лише кілька хвилин. Зала була порожньою, ніякої ознаки небезпеки. Але разом з цим виникло почуття, що сюди ніхто не входив.

Оглянувши кімнату побіжним поглядом, Арел підійшла до води.

- Невже мені почулося? - дівчина сумно подивилася на рівну гладь озерця. - Я мушу повернутися... - у цей час вона думала тільки про Морла, якого залишила у Голдені.

Її коханий король зараз, швидше за все, ще спить, і навіть не знає, що вона поверталася до кімнати. Ах, як їй хотілося прокинутися з ним! Бачити, як він посміхається. Це було просто безцінно. Не багато хто бачив його щиру посмішку.

Арел посміхалася до свого відображення, згадавши Морла. Незважаючи на деякі проблеми, які вона, здавалося, вирішила, у неї все йшло добре. Скоро Морл підпише мир, і тоді... Арел не хотіла думати про те, що станеться з нею. Їй так хотілося жити сьогоденням.

  Цілком занурившись у думки, вона не почула, як у печері з'явився ще хтось. Різко обернувшись, дівчина закричала.

   Не встигла вона щось зробити, як товсті мотузки, як змії, обплели руки та ноги, підвісивши її над землею.

- Лудо? Аврора? Що відбувається?! Навіщо? - Арел була збентежена.

Широкоплечий чоловік з чорними кущистими бровами підійшов до неї і зневажливо глянув на полонену володарку часу.

- Настав час платити за боргами! Чи ти забула, Арел?!

- Я не винна у смерті Алвілди! Вона вкрала мою колісницю і впала з неї!

- Як не крути, але в загибелі моєї родини винна ти! І навіщо мені тебе жаліти? Чого боятися? - Лудо кинув погляд на Аврору, що стояла поруч. – Гніву Алмеса? Тобі й так лишилося жити недовго! Сподіваєшся, переродиться? Даремно! Я знищу їх раніше, ніж настане час!

- Ви не посмієте! Вони Золотий Дух! - крикнула Арел, спробувавши звільнитися, але мотузки ще сильніше вп'ялися їй у зап'ястя.

– Вони інкубатор! Не більше не менше! Вони помруть лише через те, що ти вибрала їх! - усміхнулася жінка з червоним волоссям. – А у старі легенди ми не віримо.

- Я не допущу цього! Ліан та Ліада завадять вам!

- Навряд чи! - посмішка дружини Алмеса змусила Арел здригнутися.

- А хто допоможе твоєму Морлу? Що буде з ним, якщо його таємниця розкриється? – глузливо глянув на неї Лудо. - Я ненавиджу перемир'я! Тим більше, таке натягнуте! Мене назвали повелителем воїн! Так, що хочу, щоб йшли битви, текла кров східцями будинків цих смертних людей! Вони підступні. Ти ж сама знаєш, Арел. Поруч із ним знаходяться ті, хто бажають того ж, що і я!

- І ще ... Нам відомо, що ти погодилася стати дружиною цього покидька! Ти ж знаєш наші закони! – криво посміхнулася Аврора. – Ми змінимо перебіг історії!

- Через вас він так і не дізнався про це! – Арел не могла стримати сліз, що наринули. – Я справді не причетна до смерті твоєї дружини та дочки, Лудо. Я попереджала Марту не пити із цього джерела! Колись я прийняла вас на Свериді. Я врятувала твою дочку!

- За тим, щоб потім вбити?! – холодно промовив Лейк Чорний. - Я ніколи тебе не пробачу, ніколи не забуду, що ти зробила.

Загорнувшись у плащ, чоловік розвернувся і пішов до виходу з печери.

- Ти не втечеш! Це міцні мотузки! Тож можеш не сподіватися, що зможеш нам якось перешкодити. - сказавши це Аврора теж покинула печеру з джерелом.

Арел залишилася висіти на плетеній з мотузок павутинні без жодного шансу звільнитися.