Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Я обернулася і подивилася на Вітора.

— Ще раз. ЩО ЦЕ БУЛО? – глухим голосом спитав він.

— Це ж Тихіш, — зовсім забувши про те, що граф не вірив у балакучість дракорибів, промовила я.

— Вони не розмовляють, — уперто повторив Вітор, навіть зблід обличчям.

— Не дай боги не розмовляти! Тут будь-який з глузду з'їде! І Вам я не позаздрив. Так, не позаздрив. Ви ж були мовчуном. Це ж скільки думок у голові і на язику крутиться! Ух, страх який! Деколи здавалося, що я став божевільним. Так, не повірите! Я не міг у голові закінчити одну думку, як тут же набігала друга, а за нею і третя… І я такий думаю… А я взагалі люблю пісні співати. Так, Дарія підтвердить... Вона любить мої пісні! Так, Даріє?...

Тихіш не замовкав. В принципі, саме таким я його пам'ятаю. Я намагалася не розсміятися, але з очей навіть сльози полилися, коли я побачила дорослого чоловіка, з блідим обличчям, з тремтячими руками, який намагається налити собі келих спиртного. Він просто впав у крісло і випив весь келих, не відводячи шаленого погляду від дракориба.

— Даріє, скажи, що це твій фокус, — убитим голосом промовив Вітор.

— Він справді розмовляє. Я ж казала тобі!

Тоді граф підвівся, підійшов і схопив дракориба за хвіст. Витяг його і покрутив перед очима.

— Віторе, відпусти його! Йому ж боляче! - я, звичайно, переживала за свого друга, але стримати істеричний сміх уже не могла. Я ніколи не бачила Вітора настільки враженим.

— Здається, я справді збожеволів, — підсумував він і повернувся в крісло.

— Я взагалі з Вами вже розмовляв, - обурився Тихіш. - Не думав, що у Вас ще й проблеми з пам'яттю, - ображено пробурчав він. Зігнувшись, він плавничком розчісував свій маленький, бідненький хвостик.

— Так, згадав твій жахливий жаб’ячий скрегіт.

Коли я запитала у Тихіша, чому він мовчав весь цей час, його відповідь мене дуже здивувала.

— Я ж чув його слова. І знаєш, у чомусь він мав рацію, - плаваючи по колу, сумно промовив дракориб. - У тебе, крім мене, нікого не було в притулку з друзів. Ти все своє життя вклала у мене. А для людини це неправильно, коли його друг лише один дракориб. Ти ділилася зі мною всіма таємницями та думками, просто розмовляла, але при інших людях мовчала. Я вирішив, що буде краще, якщо ти… почнеш питати поради та ділитися  думками з ним, а не зі мною. Я бачив, що він… закохався у тебе.

— Часом мені здавалося, що я справді збожеволіла, як Вітор і натякав, Тихіше. Так не слід було робити.

— Але ж все закінчилося добре?

Віторові знадобилося ще кілька днів, щоб прийняти той факт, що Тихіш вміє розмовляти. І... як я й казала, не тільки вміє, а й дуже любить розмовляти.

Амадіна забрала його до себе на кухню. Вони... знайшли один одного. До того ж, вона його часто підгодовувала, завжди любила побалакати і вони стали добрими друзями, як то кажуть: не розлий вода.

—  Нарешті, - зітхнув чоловік, коли ми залишилися самі. Він уже був без сорочки, ремінь на штанах розстебнутий і він повільно наближався до мене. Я стежила за ним, безглуздо посміхаючись і передчуваючи щось дуже солодке, як винагороду за відмінне навчання.

Підійшовши до мене ближче, Вітор почав повільно знімати з мене сукню. Вона впала до моїх ніг, а його губи почали прокладати доріжку від моїх губ до грудей. Чоловік підхопив мене і посадив на стіл, розсунувши мені ноги. Я обняла його та поцілувала. Він гладив мої стегна, піднімаючись все вище і вище…

— Хочу тебе… зараз…

Не знаю, хто з нас сказав ці слова, але після них все одразу стало яскравіше. Я нетерпляче розстебнула його штани, скинула залишок одягу з нього і мені не дали навіть зробити вдих. Я завжди втрачала зв'язок із дійсністю поруч із ним. Я навіть уявити не могла, що заняття коханням можуть бути настільки різними. Настільки бажаними, ніжними, пристрасними, захоплюючими, божевільними. І наскільки… мій чоловік може залежати від мене. Як я можу дарувати йому насолоду, доводити до божевілля та солодкого болю. Усьому цьому навчив мене Вітор. Я так переживала перед першою шлюбною ніччю, але тільки подивилася в його очі, сповнені бажанням і любов'ю, як одразу ж про всі тривоги забула.

Вітор обережно переніс мене на наше ліжко і продовжив дарувати поцілунки після всього.

— Твоїм єдиним завданням в Академії було дізнатися, кохання моє, чи зможемо ми мати дітей.

Чоловік, нависаючи наді мною, дивився з хитрощами мені в очі.

— А я думала, моїм єдиним завданням було здобути освіту, - хмикнула я, але тут же стала серйозною. - Начебто моя магія повинна поглинати твою, тому дитина не буде, звичайно, з чистою первородною магією, але точно...

— Даріє, мені начхати з якою магією народиться дитина. Я зовсім про інше, – м'яко перебив мене Вітор і з теплотою глянув мені у вічі.

— Тоді скажу так: я – найкраще твоє Джерело.

Я помітила на його обличчі найтеплішу, найщасливішу усмішку.

— Значить, пробуватимемо, — урочисто промовив він і припав до моїх губ, але я зупинила його.

— Стривай…