Читати книгу - "11/22/63"

— Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»

Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення[541].

Сліпота спала йому з очей.

3

Проповідь де Мореншильда разом з блазенським розривання на собі сорочки — не вельми відмінні від трюків, до яких вдаються у своїх молитовних наметах праві євангелісти, котрих він перед тим паплюжив — глибоко мене стривожила. Я сподівався, що, підслухавши відверту розмову сам на сам цих двох чоловіків, я зможу відкинути підозри щодо де Мореншильда як рушійного фактора замаху на генерала Вокера, а відтак і на президента Кеннеді. Щиру розмову я почув, але вона, замість щось прояснити, ще більше все заплутала.

Єдине здавалося ясним: настав час розпрощатися з Мерседес-стрит, сказавши їй не вельми ласкаве «адью». Я вже орендував квартиру на першому поверсі в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит. Двадцять четвертого вересня я завантажив до свого доволі вже спрацьованого «Санлайнера» одяг, книжки та друкарську машинку і перевіз усе в Даллас.

Дві гладкі леді залишили по собі просмерділий хворобою свинюшник. Квартиру я прибирав самотужки, дякувати Богу, Елова кроляча нора виводила в той час, коли вже вироблялися аерозольні освіжувачі повітря. На надвірному розпродажі я купив собі портативний телевізор і притулив його на кухонній робочій стійці поряд із пічкою (яку подумки назвав Сховищем древніх жирів). Замітаючи, відшкрібаючи, миючи й пшикаючи освіжувачем, я дивився серіали на кшталт «Недоторканних» та ситкоми, як-ото «Авто 54, де ви є?»[542]. Коли вночі стихали крики й грюкання дітей нагорі, я падав у ліжко і спав, як убитий. Без сновидінь.

Будинку на Мерседес-стрит я поки що тримався, але в № 2703 навпроти мого мало що бачив. Подеколи Марина садовила Джун у коляску (черговий подарунок її літнього обожнювача, містера Бухе) і катала її до автостоянки біля складу й назад. Пополудні, коли закінчувалися уроки в школі, її часто супроводжували дівчатка-стрибунки. Марина й сама кілька разів була стрибала з ними через скакалку, рахуючи російською. Дитина радісно сміялася, дивлячись, як її матуся скаче вгору-вниз, вимахуючи пишною хмарою темного волосся. Дівчатка-стрибунки сміялися також. Марину то не обходило. Вона з ними багато балакала. Не виказуючи жодного роздратування, коли вони, хихотячи, її поправляли. Навпаки, вона виглядала задоволеною. Лі не хотів, щоб вона знала англійську мову, але попри все вона її вивчала. Розумничка.

Другого жовтня 1962 року я прокинувся у себе в квартирі на Західній Нілі-стрит серед лячної тиші: жодної біганини нагорі, жодних материнських покриків на старших двох, щоби збиралися до школи. Вони виїхали посеред ночі.

Я піднявся нагору і спробував відкрити їхні двері своїм ключем. Той виявився непридатним, але замок там був пружинного типу і я його легко відтиснув дротяними плічками для одягу. Я звернув увагу на порожню книжкову шафу у вітальні. Просвердливши маленьку дірочку в підлозі, я підключив другу обладнану жучком настільну лампу і крізь зроблений отвір пустив секретний дротик до своєї квартири. Потім я підсунув книжкову шафу на місце.

Жучок працював добре, але котушки підступного японського магнітофончика починали крутитися, тільки коли ймовірні квартиронаймачі заходили до помешкання і їм кортіло для перевірки ввімкнути лампу. Заходили, роздивлялися, але ніхто не вселявся. Аж поки туди не переїхали Освальди, в будинку на Нілі-стрит я залишався сам-один. Після того зухвалого карнавалу, яким відзначалася Мерседес-стрит, тут панував спокій, хоча мені було трішки сумно без дівчаток-стрибунок. Вони були ніби моїм грецьким хором.

4

У своїй Даллаській квартирі я спав ночами, а вдень спостерігав, як Марина катає дитину в колясці у Форт-Ворті. Тим часом, поки я займався всіма цими справами, наближався черговий вододільний момент шістдесятих, але я його ігнорував. Я весь був захоплений Освальдами, котрі якраз переживали чергові сімейні конвульсії.

Раз, посеред другого тижня жовтня, Лі рано повернувся з роботи. Марина була надворі, вигулювала Джун. Вони почали балакати при початку під’їзної алеї, прямо навпроти мене. Під кінець розмови Марина промовила англійською: «Що означати звільнено?»

Він пояснив їй російською. Марина розвела руками в жесті «що тут зробиш» і обняла його. Лі поцілував її в щоку і взяв з коляски дитину. Він її підняв високо в себе над головою, а Джун сміялася, тягнучись ручками, намагаючись вхопити батька за волосся. Вони разом зайшли в дім. Щаслива маленька родина, непіддатна тимчасовому тиску злигоднів.

Це тривало до п’ятої години вечора. Я вже зібрався було їхати до себе на Нілі-стрит, аж тут помітив Маргариту Освальд, вона наближалася від автобусної зупинки на Вінскот-роуд.

«А ось і халепа надходить», — подумалось мені, і який же я був правий.

І знову Маргарита уникла пастки так і не відремонтованої сходинки; знову вона увійшла до хати без стуку; феєрверк вибухнув моментально. Вечір стояв теплий, і вікна там були відчинені. Я знехтував дистанційним мікрофоном. Лі зі своєю матір’ю лаялися на повній гучності.

Його не звільнили з роботи у «Зварювальній компанії Леслі» врешті-решт, як з’ясувалося. Він сам її покинув. Шукаючи його, бос зателефонував Вейді Освальд, бо йому якраз не вистачало робітників, а не отримавши допомоги від дружини Роберта, зателефонував уже й Маргариті.

— Я збрехала заради тебе, Лі! — волала Маргарита. — Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?

— Я не змушую тебе ні до чого! — кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. — Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!

— Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!

— Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!

— Де?

— Я ще не знаю…

— Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?

— …але в неї повнісінько друзів. — Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. — Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.

Маргарита метнулася до дитячого манежу.

— Звідки тут це з’явилося?

— Ті друзі, про котрих