Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Попросив би в неї срібла! — дорікнув йому Сем. — Нам бракує грошей, а не цілунків!

Але співець лише вишкірився і відповів:

— Деякі цілунки дорожчі за чисте золото, Смертяний.

І на це Сем теж сердився. Дареонові не вільно було складати пісні про куртизан — він мав доручення співати про Стіну та звитяги Нічної Варти. Джон сподівався, що його пісні надихнуть хоч кількох юнаків одягти чорне. А Дареон натомість голосив про золоті поцілунки, сріблясте волосся і червоні, як кров, вуста. Але ж ніхто ніколи не вдягав чорне заради червоних жіночих вуст!

Іноді від його пісень прокидалося і починало скиглити немовля. Дареон горлав, щоб воно замовкло, Йоля заходилася рюмсати… тоді співець вибігав у двері й не повертався кілька днів.

— Як вона ото квилить, я ладен їй пику натовкти! — жалівся він. — А схлипує всю ніч, аж спати не можу!

«Ти б теж квилив і схлипував, якби мав сина і втратив його» — трохи не ляпнув Сем. Він не міг винуватити Йолю за її смуток — натомість винуватив Джона Сніговія і питав себе, коли ж це Джонове серце обернулося на камінь. Одного разу — Йоля саме пішла до протоки по воду — Сем так і запитав маестра Аемона.

— Тоді, коли ви піднесли його до князя-воєводи, — відповів старий.

Навіть і нині, скніючи у холодній кімнаті попід дахом, Сем почасти не бажав вірити, що Джон направду скоїв розказане маестром Аемоном. «Але ж напевне скоїв. Бо чого б Йоля так побивалася?» Йому кортіло спитати її, не ходячи манівцями, чию дитину вона годує грудьми, але бракувало мужності. Він сам боявся відповіді, яку хотів знати. «Все ж я досі боягуз, Джоне.» Хай куди несе його широким світом — усі його страхи їдуть разом з ним.

Лунке гуркотіння покотилося дахами Браавосу, наче віддалений грім небесний — то Велет позначив настання ночі на тому березі затоки. Гуркоту вистачило, щоб збудити немовля, а вже його плач розбудив маестра Аемона. Йоля пішла дати дитині груди, а старий розплющив очі й кволо поворушився у вузькому ліжку.

— Яйку? Тут темно. Чому так темно?

«Бо ви сліпі.» Від часу прибуття до Браавосу Аемонові думки дедалі частіше мандрували світами. Інколи він, здавалося, не знав навіть, хто він є. Подеколи, щось кажучи, кидав просто посеред речення і починав розводитися про свого батька чи брата. «Йому сто і два роки» — нагадав собі Сем. Але ж старий маестер не був молодший і в замку Чорному, проте ніколи ще не втрачав ясного розуму.

— Це я, — відповів Сем. — Семвел Тарлі. Ваш шафар.

— Сем. — Маестер Аемон облизнув губи і змигнув. — Так-так. А це Браавос. Даруй мені, Семе. Чи вже настав ранок?

— Ні. — Сем помацав старому чоло. Шкіра була мокра від поту, холодна і липка на дотик; у кожному подиху чулося кволе хрипіння. — Зараз ніч, маестре. Ви спали.

— Заспався я вже. Тут холодно.

— Ми не маємо дров, — сказав Сем, — бо корчмар більше не дає без грошей.

Ця розмова відбувалася вже вчетверте чи вп’яте. І щоразу Сем безжально шпетив себе за помилку. «Я мав би витратити гроші на дрова. Я мусив мати хоч стільки кебети, щоб зігріти старого.» Натомість їхній останній срібняк пішов цілителеві з Дому Червоноруких — високому блідому чолов’язі у шатах, гаптованих смугастими червоно-білими вихорами. Та все, що вони отримали за срібняка, було півпляшки сон-вина.

— Це полегшить кінець його життя, — мовив браавосець не позбавленим співчуття голосом. Коли Сем спитав, чи не можна зробити чогось іще, той заперечливо хитнув головою. — Я маю масті, трунки для пиття та крапання, маю настоянки, отрути і припарки. Я можу пустити кров, спорожнити йому шлунок, прикласти п’явок… але навіщо? Жодна п’явка не поверне йому молодість. Це стара людина, смерть сидить у нього в легенях. Дайте йому це і дозвольте заснути.

Сем так і зробив, і старий проспав цілу ніч та цілий день, але зараз намагався сісти.

— Треба іти до кораблів.

«Знову кораблі.»

— Ви заслабкі, щоб виходити! — мусив заперечити Сем.

Під час подорожі морем маестра Аемона спіткала застуда, що оселилася в грудях. Коли вони нарешті дісталися Браавосу, старий був такий слабкий, що на берег його довелося нести. Тоді вони ще мали чималу торбу срібла, і Дареон спитав найбільше ліжко у корчмі. Те, яке їм дали, могло вмістити вісьмох людей; корчмар завимагав грошей саме за стільки.

— До кораблів ми можемо піти зранку, — пообіцяв Сем. — Ви там попитаєте і знайдете нам корабель до Старограду.

Навіть восени Браавос лишався вельми жвавим портом. Коли Аемон нарешті зміцніє для подорожі, корабель до потрібного їм місця знайдеться без клопоту. Але заплатити за перевіз — ось справжній клопіт. Найкраща їхня надія — здибати корабель з Семицарства. «Може, якогось купця зі Старограду, з родичем у Нічній Варті. Мають же десь люди шанувати братчиків, що крокують Стіною.»

— Староград, — захрипів маестер Аемон. — Так, мені снився Староград, Семе. Я знову був молодий, зі мною сидів мій брат Яйк і той здоровань-лицар, якому він служив. Ми пили у старій корчмі, де роблять страхолюдно міцний сидр.

Маестер знову спробував підвестися, але зусилля виявилося для нього надмірним. За мить він відкинувся назад.

— Кораблі, — повторив Аемон. — Ми знайдемо там відповіді. Про драконів. Мені треба знати.

«Ні, — подумав Сем, — вам треба їжі та тепла, щоб черево було повне, а у комині тріщав вогонь.»

— Ви голодні, маестре? Маємо трохи хліба і шматочок сиру.

— Ні, не зараз, Семе. Згодом — коли трохи зміцнію.

— Але як ви зміцнієте, коли нічого не їсте?

Власне, їжею ніхто з них не розкошував ще від Скагосу. Осінні шторми гнали їх, наче скажені, через усе вузьке море. Інколи вони налітали з півдня, гуркотіли громом та мерехтіли блискавками, по кілька днів проливалися чорним дощем. Подеколи вони приходили з півночі, похмурі та холодні, з навіженими вітрами, що наскрізь різали ножем. Одного разу стало так холодно, що Сем зранку побачив на кораблі суцільний кожух льоду — білий та блискучий, мов перли. Капітан наказав зняти щоглу