Читати книгу - "Улісс"

й кролів, позаяк у цих останніх, вельми плодючих гризунів, м’ясо як не треба краще підходить для його задуму, хай там тушковане чи смажене на рожні, надто коли до нього додати мускатного цвіту й дрібку кайєнського перцю. Виголосивши проповідь сію з натхненням і запалом, містер Мулліган хутко зняв зі свого капелюха хустину, якою намагався його захистити. Обох прихідьків, видно було, заскочив дощ, і хоч як прудко поспішили вони до прихистку, а проте встигли добряче намокнути, свідченням чого була нижня частина костюма містера Муллігана, де домоткана сіра матерія зробилася сорокатою, мовби в яблука. Його ж прожект тим часом був сприйнятий прихильно, здобувши невдавані похвали всіх слухачів, за винятком одного містера Діксона, що від Марії Скорботної, який із підступною люб’язністю поцікавився, чи не збирається містер Мулліган заодно ще й вугілля возити у Ньюкасл, і так цією копалиною багатий. Одначе тут шановний медик здобув прихильність освіченої частини аудиторії, навівши доречну цитату з класиків, позаяк у цитаті тій, як там вона вже збереглася в його пам’яті, сподівався він знайти вишукане й водночас вагоме підкріплення своїм задумам: Talis ас tanta depravatio hujus seculi, О Quirites, ut matres familiarum nostra lascivas cujuslibet semiviri libici titillationes testibus ponderosis atque excelsis erectionibus centurionum Romanorum magnopere anteponunt[266]{713}, ну а в тупіші голови утовкмачив свою думку за допомогою уподібнень із тваринної царини, які їм легше було перетравити, про оленя з оленицею в дикій пущі та про качку з качуром у дворі ферми.

Мавши вельми високу думку про шляхетність манер своїх і про елеґантність убрання власного, та й насправді бувши молодцем хоч куди, наш щедрослов звернувся потому до огляду одіння свого, приперчуючи огляд отой буркотливими осудами нежданих-негаданих примх природи, тоді як шановане зібрання на всі лади розхвалювало оприлюднений тут допіру прожект. А юний джентльмен, друг його, ніжно розхвилювавшись пробіжкою піддощовою, котра йому щойно випала, тут уже не втерпів і незагайно почав викладати пригоду ту свою найближчому до нього сусіді. Ну а пан Мулліган, звернувши погляд свій на стіл, поцікавився, а для кого тут стільки хлібин та рибин; затим, укмітивши він незнайомця та вклонившись йому ґречно, мовив: Прошу вас, скажіте-но, сере, чи ж не привела вас сюди потреба в послугах ремества баблення-повивання, які ми могли б вам надати? На відповідь той останній подякував йому щиро, тримаючися, однак, із гідністю та без панібратства, й звістив їх усіх, що навідався він до закладу Горнового, потерпаючи за долю певної дами, котра тутечки нині перебуває, позаяк недоля жіноча (при цьому з грудей йому вирвалося глибоке зітхання), привела її в делікатне становище, і він бажав би знати, чи ж не розрішилася вже вона щасливо. Тоді містер Діксон, вирішивши відплатити супротивникові його ж монетою, заходився випитувати в містера Муллігана, чи його власна вентральна корпулентість{714}, в якій той допіру звинуватив його, містера Діксона, не єсть наслідок овобластичної гестації в утрикулі простати, чи то в утробі чоловічій, або ж, як у містера Остина Мелдона, іменитого медика, симптом синдрому прогресуючої ендогенної філофагії? А містер Мулліган замість відповіді, вельми розвеселившись від споглядання своїх панталонів, молодцювато ляснув себе нижче грудночеревної перегородки і, зобразивши на обличчі препотішну міну матінки Гроган (премилої жіночки, але, на жаль, легесенької моралі), заволав: Ось черево, яке не спородило жодного байстрюка! Отакий дотепний жарт поновив цілу бурю захвату, тож ізнову всі в палаті віддалися буйним та розгульним веселощам. І так тривали їхні жваві пересварки та скоморошества, аж поки долинула сюди якась тривога з передпокою.

Тут слухач, ніхто інший, як отой студіозус зі Скотії, з чуприною, мов льон білявою, з великим запалом привітав молодого джентльмена та, уриваючи його оповідь на наймальовничішому місці, чемно звернувся до свого візаві, чи не був би той такий люб’язний, щоб передати йому посудину з сердечними краплями, й водночас, запитливим нахилом голови, за яким тут-таки здійснився рівновеликий нахил пляшки у зворотньому напрямі, — незрівнянного сього жесту не прищепить і цілий вік галантного виховання — красномовніш за слова зробив оповідачеві пропозицію пригостити його чарчиною. Mais bien sûr, шляхетний незнайомче, et mille compliments[267]. Як не треба до речі. Саме цієї чарчини мені й бракувало вельми для повноти щастя. Але ж, милостиві небеса, коли б навіть тільки й лишилося мені у саквах, що шкуринка хліба й ковток води криничаної, і тоді, о мій Боже, серце повеліло б мені, прийнявши їх, уклякнути на коліна й подякувати вишнім силам за все щастя, дароване Подавачем благ. Мовивши це, він підніс чару свою до уст, із видимою втіхою одсьорбнув добрий ковток щиросердечного трунку, пригладив собі чуприну й видобув із пазухи медальйон на шовковій стрічечці: там, усередині, той самий образ, який він беріг, лелів, відколи її рука зробила на ньому напис. І з безмежною ніжністю задивившися на її риси, вигукнув, Ах, мсьє, коли б ви тільки бачили її, як привелося мені в ту приголомшливу мить, у тій її вишуканій блузці, в новенькому капелюшку й не без кокетства (подарунок їй до дня ангела, як вона зворушливо призналася мені), і в такому непідробному безладі, в пориві ніжности, до самозабуття, клянусь моєю душею! Навіть вас би, мсьє, ваша великодушна натура спонукала беззастережно здатися на милість отакого ворога — або залишити бойовисько назавжди. Ручуся вам, іще ніколи в житті не бував я такий розчулений. Хвала тобі, Боже, Творцю днів моїх! Троєкратно буде щасливий той, кому таке чудесне створіння подарує свою взаємність. Ніжне зітхання надало ще більшої красномовности його словам, і тоді він, ізнову сховавши медальйон назад, до себе на груди, утер сльози і вкотре зітхнув. О Всемогутній Сіячу, що засіваєш, наділяєш благами всі творіння Твої, яке ж велике та безмежне сіє найсолодше іго Твоє, що може тримати в путах і вільного, й раба, сільського пастушка й столичного фертика, юнака в пору буйних пристрастей та мужа, умудреного літами! Але, як по правді, пане, то я відхилився від свого предмета. Які ж непевні й тендітні оці підмісячні радощі наші! Прокляття! Чом не завгодно було Всевишньому, щоб передчуття шепнуло мені прихопити плаща? Ладен розридатися, думаючи про це. А з другого боку, хай би навіть і сім злив пролилося на нас у цій єдиній, і це не завдало б нам аніякісінької шкоди. Одначе хай йому всячина, вигукнув він, відчутно ляснувши себе по лобі, ранок вечора мудріший, і я знаю одного marchand de capotes[268],