Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Весна для Аліни була часом змін, але також періодом боротьби з самою собою. Після від’їзду Максима в Рим вона намагалася переконати себе, що життя має йти далі, і зосередилася на своїй роботі.

Дівчина активно брала участь у мистецьких виставках і навіть організувала власну персональну виставку в одній із невеликих київських галерей. Вона присвячувала свої роботи темам кохання й самотності, вкладаючи в кожну картину власні емоції. На одній із картин була зображена фігура чоловіка, що стоїть спиною, дивлячись у далечінь. Глядачі захоплювалися цією роботою, але Аліна знала, що це був Максим.

Її картини почали привертати увагу, і вона отримала кілька замовлень на створення робіт для приватних клієнтів. Але попри успіхи, щось всередині залишалося порожнім.

Вона часто думала про Максима. Його від'їзд залишив у її житті порожнечу, яку вона намагалася заповнити роботою, але це не допомагало. Вечорами вона сиділа біля вікна, дивлячись на місто, і думала, що, можливо, він зараз робить те саме в Римі.

Її страх зізнатися в почуттях все ще переслідував її. Аліна переконувала себе, що їхній зв’язок був лише дружнім, що Максим давно забув її, поринувши в нове життя за кордоном.

Аліна також намагалася відволіктися, відвідуючи різні місця в Києві. Вона багато часу проводила в парках, малюючи весняні пейзажі, або гуляла Подолом, де намагалася знайти нові ідеї для своїх картин.

Одного разу вона відвідала благодійний вечір, де виставлялися роботи молодих художників. Там вона познайомилася з Ігорем – високим, впевненим у собі бізнесменом, який захоплювався мистецтвом. Це був захід, присвячений збору коштів для молодих митців. Аліна отримала запрошення як одна з учасниць, які виставляли свої роботи.

Вона стояла біля однієї зі своїх картин, слухаючи думки відвідувачів і зрідка відповідаючи на їхні запитання. Картина, яку вона виставила, була однією з найбільш особистих – пейзаж із засніженим парком і самотньою фігурою чоловіка, який йшов засипаною снігом алеєю.

– Ця робота дуже щира, – пролунало з боку.

Аліна повернулася й побачила чоловіка. Він був високий, із впевненим поглядом і легкою усмішкою. Одягнений у строгий костюм, Ігор виглядав людиною, яка звикла до уваги.

– Дякую, – коротко відповіла Аліна, трохи збентежена.

– Ви її автор? – продовжив він, вказуючи на картину.

– Так, – відповіла вона, спостерігаючи, як він уважно вдивляється в роботу.

– Вона про когось особливого? – запитав Ігор, перевівши погляд на неї.

Аліна злегка зашарілася й знизала плечима:

– Це просто емоція, нічого конкретного.

– Що ж, ця емоція влучає в серце, – сказав він, відводячи погляд назад на картину. – Ігор, – представився він, простягаючи руку.

– Аліна, – відповіла вона, потиснувши його руку.

Ігор виявився приємним співрозмовником. Він розповів, що займається інвестиціями в культурні проєкти й намагається підтримувати молодих художників.

– Ви маєте талант, – сказав він. – Ваші картини дуже виразні.

Аліна не звикла до компліментів, але кивнула зі стриманою усмішкою:

– Дякую, я просто намагаюся передати свої думки через мистецтво.

Ігор продовжив розмову, розповідаючи про те, як часто відвідує подібні заходи. Він запропонував їй випити келих вина й обговорити можливість замовлення картини для його офісу.

Аліна сприйняла цю розмову як звичайну бізнес-пропозицію, але Ігор намагався створити невимушену атмосферу. Він був наполегливим, але водночас вмів не порушувати меж.

Наприкінці вечора він залишив їй свою візитівку й сказав:

– Якщо раптом захочете обговорити новий проєкт або просто випити кави – звертайтесь.

Аліна прийняла картку, але не дала жодних обіцянок. Вона пішла з заходу, думаючи, що ця зустріч була випадковістю, яка не матиме продовження. Однак Ігор не збирався здаватися. Через кілька днів він знову знайшов привід зв’язатися з нею, і їхнє знайомство поступово почало набирати обертів.

**

Після благодійного вечора Ігор знайшов спосіб залишитися на зв’язку з Аліною. Він написав їй повідомлення, в якому дякував за можливість побачити її роботи й цікавився, чи є в неї час для зустрічі, щоб обговорити замовлення картини.

Спершу Аліна вагалася. Вона не звикла до настільки впевнених і наполегливих людей, як Ігор. Але професійний інтерес і бажання розвиватися змусили її погодитися.

**

Вони зустрілися в затишній кав’ярні в центрі міста. Ігор вразив її своєю пунктуальністю та вмінням легко вести розмову. Він говорив про свої ідеї, ділився баченням, як мистецтво може впливати на бізнес-середовище, і водночас ставив їй запитання про її творчість.

– Ви малюєте так, ніби знаєте всі відповіді на запитання, які я навіть не встигаю поставити, – сказав він з легкою усмішкою.

Аліна спершу стримано відповідала, але поступово розслабилася, адже його інтерес здавався щирим. Вона погодилася створити картину для його офісу – абстракцію, яка передавала б енергію й рішучість.

**

З того дня їхнє спілкування стало частішим. Ігор регулярно телефонував або писав, уточнюючи деталі замовлення чи пропонуючи разом обговорити її прогрес. Він час від часу запрошував її на обіди або вечері під приводом "надихнутися для роботи".

Поступово Аліна почала відчувати, що його інтерес виходить за межі професійного. Він підкреслював її талант, помічав найдрібніші деталі в її картинах і постійно підтримував її творчі ідеї.

Хоча Ігор був уважним і впевненим, Аліна залишалася стриманою. Її думки часто поверталися до Максима. Щоразу, коли вона помічала щирість в очах Ігоря, вона ловила себе на тому, що порівнює його з Максимом.

– У тебе є дивовижний талант, і ти заслуговуєш на більше, ніж думаєш, – сказав Ігор одного разу, коли вони гуляли містом.

Аліна вдячно усміхнулася, але глибоко всередині відчувала, що щось не так. Її не покидало відчуття, що це знайомство не приведе до чогось справжнього.

З часом Ігор став більш відкрито проявляти свої почуття. Він намагався піклуватися про неї, робив подарунки, пропонував допомогу з виставками й говорив про майбутнє.