Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Мені знадобилися місяці на пошуки оленя, — розпачливо нагадав Мал. — Я досі не знаю, як нам це вдалося.

Штурмгонд зробив крок уперед. Я так зосередилася на Малові й Дарклінґу, що майже забула про нього.

— Я не хочу, щоб на моєму кораблі катували дівчину, — повідомив він.

Дарклінґ кинув на корсара холодний погляд.

— Ти працюєш на мене, Штурмгонде. Роби свою роботу, інакше платня цікавитиме тебе найменше.

Корабель накрило огидною хвилею занепокоєння. Штурмгондів екіпаж непривітно зиркав на гришників. Женя затиснула рота рукою, але нічого не сказала.

— Дай трекерові трохи часу, — тихо відповів Штурмгонд. — Тиждень. Принаймні кілька днів.

Дарклінґ ковзнув пальцями по моїй руці, задираючи рукав і оголивши бліду плоть.

— Може, розпочати з її руки? — поцікавився він. Відпустив рукав і торкнувся кісточками пальців моєї щоки. — Чи з личка? — Він кивнув Іванові. — Потримай дівчисько.

Іван схопив мене за потилицю. Дарклінґ підняв ножа. Краєм ока я побачила, як той зблиснув. Спробувала відсахнутися, та Серцетлумачник міцно утримував мене на місці. Лезо притиснулося до щоки, я нажахано ковтнула повітря.

— Припини! — крикнув Мал.

Дарклінґ вичікувально завмер.

— Я… я можу спробувати.

— Мале, ні, — кинула я хоробріше, ніж почувалася.

Хлопець проковтнув клубок у горлі й наказав:

— Галс на південний захід. Повертаймося туди, звідки припливли.

Я нерухомо застигла. Невже він щось бачив? Чи просто намагався врятувати мене від знущань?

Дарклінґ нахилив голову набік і уважно подивився на хлопця.

— Гадаю, ти розумієш, що зі мною не варто гратися, трекере?

Мал рвучко кивнув.

— Я впораюся. Я можу його знайти. Тільки… тільки дай мені трохи часу.

Дарклінґ заховав ножа в піхви. Я повільно видихнула і спробувала стримати дрижаки.

— У тебе є тиждень, — кинув він, відвернувшись, і зник у люці. — Відведи її, — наказав наостанок Іванові.

— Мале… — вигукнула я, коли Серцетлумачник схопив мене за руку.

Хлопець витягнув зв’язані долоні до мене. Його пальці на мить торкнулися моїх, а тоді Іван потягнув мене до люка.

Поки ми спускалися в темне черево корабля, думки мої гарячково кружляли. Я тяглася за Іваном, намагаючись осягнути все, що відбулося. Дарклінґ сказав, що не завдасть Малові шкоди, поки потребуватиме його. Я гадала, він намагався контролювати мене за допомогою хлопця, та, схоже, у нього були інші плани. Невже Мал справді вірить, що зможе знайти морського батога, чи просто тягне час?

Я й сама не знала, яка відповідь улаштувала б мене. Думка про тортури не припала мені до смаку, та що, як Мал таки знайде крижаного дракона? Яке значення матиме другий підсилювач?

Іван затяг мене до просторої каюти, що скидалася на капітанове житло. Мабуть, Штурмгондові доводилося тіснитися тут з усім екіпажем. Ліжко причаїлося в кутку, а стіну в глибині кормової частини прикрашав рядок вікон з товстими шибками. З них на стіл, за яким сидів Дарклінґ власною персоною, лилося слабке світло.

Уклонившись, Іван прожогом вискочив з каюти й зачинив за собою двері.

— Не міг дочекатися, коли забереться подалі від тебе, — зауважила я, застигнувши біля дверей. — Він боїться того, ким ти став. Усі бояться.

— Ти мене боїшся, Аліно?

— Саме цього ти хочеш, чи не так?

Дарклінґ здвигнув плечима.

— Страх — могутній союзник, — відповів він. — І вірний.

Чоловік втупився в мене тим холодним оцінювальним поглядом, від якого мені завжди здавалося, наче він читає мене, як слова на сторінці, торкаючись тексту пальцями й вихоплюючи потаємний зміст, про який я могла лише здогадуватися. Я щосили намагалася не соватися, але кайдани роз’ятрили шкіру.

— Я б хотів звільнити тебе, — тихо повідомив він.

— Звільнити мене, оббілувати мене — стільки варіантів.

Я досі відчувала на щоці дотик його ножа.

Дарклінґ зітхнув.

— Аліно, це був шантаж. І він влучив у ціль.

— То ти мене не різатимеш?

— Я цього не казав. — Його голос був, як завжди, привітний і діловий. Цим тоном Дарклінґ міг наказати випатрати мене або замовити вечерю.

У тьмяному світлі я бачила на його обличчі лише тонкі сліди від рубців. Знала, що слід помовчати, дозволивши йому говорити, але допитливість була сильніша:

— Як тобі вдалося вижити?

Дарклінґ торкнувся рукою гострих ліній свого підборіддя.

— Схоже, волькрі не сподобався мій смак, — майже легковажно кинув він. — Ти помітила, що вони одне одного не їдять?

Я здригнулася. Волькри — його дітища, так само як та істота, що вп’ялася зубами мені в плече. Шкіра там досі пульсувала.

— Схожі притягуються.

— Мені б не хотілося таке повторити. Досить із мене милосердя волькр. І твого.