Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Наомі! — сказав він. — Я не схвалюю твого рішення податися геть, але завжди ставився до нього з повагою. Навіть коли ти вигулькувала в новинах і всі знали, де ти перебуваєш, я не простягав рук до тебе. І цим разом я прибився до тебе не заради самого себе.

Всі ці його слова були дбайливо дібрані, виразисті й теплі. Бездоганна граматика мовця, що заговорив другою своєю мовою, і то так добре, що звучало воно просто моторошно. Жодної тобі признаки його поясанського жаргону. Тож роки, либонь, змінили його в якийсь інший спосіб.

— Сін і Карал засвідчують тобі свою повагу, але тільки вони єдині й знають, що я спілкуюся з кимсь поза межами Поясу. І навіщо я це роблю. Наразі вони сидять на Церері, але довго там не засидяться. Мені треба, щоб ти здибалася там з їхньою командою і... Ой ні. Даруй! Не туди занесло. Не ті слова я мав би сказати. Просто приперло мене. Не знаю, що й діяти, а звернутися по допомогу можу тільки до тебе. Треба рятувати Філіпа. Біда з ним...

Розділ четвертий. Еймос

Йому пекло в горлі.

Еймос зробив ковток, намагаючись порцією слини змити отой болючий клубок, але тільки й отримав новий біль — деркий, от ніби це він спробував проковтнути жменю піску. Три місяці тому медичний кабінет «Росинанта» був упорснув йому повну бустерну дозу вакцин у плані протиінфекційної профілактики, в цілковитій відповідності з графіком. Невже захворів? Геть не вірилось. Але ж отам вона, в задній частині горла, та клята цята, мов прилипла... гейби проковтнув м’ячика для гольфу, а він застряг і не проходить далі, вниз!

Довкола нього снували туди-сюди громадяни й гості космопорту станції Церера, мов ті мурахи на своїм мурашнику, й голоси їхні зливалися в нерозчленований гул, що практично дорівнював мовчанці. Еймоса це потішило: придумав таку метафору, якої ніхто з цих церерян і гостей-мандрівців нізащо не збагнув би. Дарма що сам він ось уже років двадцять як не бачив жодного муравлика, але пам’ять його дитячих спостережень так виразно, аж гостро піднесла йому картинки, як ці комахи тягли до своєї домівки таргана або як до кісточок об’їдали пацюка. А мурахи, як і таргани з пацюками, навчилися безклопітно виживати в сусідстві з людьми. Коли бетонна забудова людських міст розповзлася на всю земну кулю, принісши загрозу вимирання половині тваринного світу, ніхто ж не потурбувався про мурах. А вони самі про себе подбали, нівроку їм, адже викинутих на смітники недоїдків-фастфудів було чи не стільки ж, як раніше — загиблих лісових мешканців.

Пристосуйся — або згинь.

Якщо можна було б припустити, що Еймос має якусь власну філософію, то це було б десь-щось отаке. Бетон витісняє ліс. Заступаєш дорогу бетонові? То потрапляєш під нього. Але якщо спроможешся вижити у тріщинах серед бетону, то твої колонії де завгодно матимуть процвітання. А щілини-тріщини є де завгодно.

Тож і метушився-мерехтів довкола нього Церерин мурашник. Були тут люди з верхівки харчового ланцюга: ці купували смаколики в рундуках або квитки в касах — на шатли та на далекі рейси від цієї станції. Але й тут траплялися люди зі щілин. Як он та дів­чинка, років десяти, не більше: довгі брудні коси, в рожевому спортивному костюмі, який вона давно переросла; неуважливо розглядає потік подорожан. Чи не вичікує, аби хтось із них поставив на підлогу свою валізу, а зверху ще й ручний термінал поклав, а тоді вона хап! і шукай вітра в полі... Та ось вона вловила Еймосів погляд і шусть у вентиляційний люк, що при самій підлозі!

Існування по щілинах. Різновид життя. Аби тільки не вмерти. Як-небудь пристосуватись!

Зробив іще ковток слини, кривлячись від болю. Запіпікав його ручний термінал, й Еймос перевів погляд угору на розклад рейсів, який височів над залою очікування. Яскраво-жовті літери на чорному тлі: аби прочитувалося з першого погляду... ну, а де краса? Їй тут не місце! Ось і підтвердження для його тривалого перельоту до Місяця: посадка за три години. Він виклацав на екрані ручного термінала своє підтвердження: хай та автоматична система затямить, що на момент вильоту він достеменно буде на борту корабля. І подався геть, шукаючи, де б та як збавити оті три години.

Ага, он є бар біля виходу. Ну, то це легко.

Не бажаючи упитися до такої нестями, щоб проспати посадку, він обмежився пивом. Пив поволеньки, методично, помахом руки даючи барменові знак, що допив келих, тож налий іще. Він хотів трохи розпливтися, розпружитися — і знав, як досягти цього чимшвидше.

Цей бар не пропонував жодних розваг чи забав, тож можна було зосередитися на своєму келиху, на барменові та наступній порції пива. Одначе з кожним ковтком отой клубок у горлянці робився щораз твердіший. А він на те не зважав. Інші завсідники сиділи собі тихомирно: хто зчитував щось зі свого ручного термінала, хто, тримаючись гурту, перешіптувався з друзями, попиваючи собі помаленьку. Всі тут дожидали своїх далеких рейсів кудись деінде. Ця станція ні для кого не була місцем призначення. Це було щось таке, куди заносило мандрівців у їхніх космічних блуканнях: випадково сюди втрапиш і неминуче й забудеш.

Лідія померла.

Двадцять років він тільки й думав, що про неї. Пам’яттю про неї, звісно, було й її обличчя, витатуйоване над його серцем. Згадкою про неї ставав і кожен погляд на себе в дзеркало, коли він скидав сорочку. Та й поза тим не бувало такого дня, щоб хоч щось та не нагадало про неї. І кожна така згадка починалася з тихого голосу в голові, який питався, що Лідія хотіла б, щоб він зробив. Аж коли надійшла та сумна звістка від Еріка, йому сяйнуло, що це ж двадцять років промайнуло, відколи він востаннє бачився чи розмовляв із нею. І це означало, що від моменту їхньої розлуки вона на двадцять літ постаріла. А скільки ж їй було тоді? Пригадалися йому ті сиві пасемця в її косах, зморщечки в кутиках очей та уст. Отже, старіша за нього. Але йому було тоді п’ятнадцять, а «старіша за нього» означало чималий відтинок молодості, як це буває з більшістю людей.

А це вона вже й померла.

Либонь, жінка, на двадцять років старша за ту, котру він знав колись, могла померти й від природних причин. Мо’, упокоїлася вона в лікарні — коли не у власному ліжку, в теплі й добрі, оточена друзями. Можливо, ще й киця спала у неї в ногах. Сподівався Еймос, що так