Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовіла вже кілька хвилин йшла повз брамицю, і все намагалася знайти потрібний шматок стіни. Коли вона дивилася на схему замку у редакції, він здавався значно меншим, попри те, що вона бачила величні шпилі королівського палацу навіть з вікон свого дому. 

Нарешті Йовіла побачила знайоме липове дерево, що росло з іншого боку брами, і під яким і мала бути схованка – а далі все вже було справді просто. Вона поспішно запхала усе за цеглину та примостила її назад, кілька разів вдаривши по ній, щоб переконатися, що на ранок сторожа не помітить нічого дивного. 

Вона рушила назад ще поспішніше, ніж йшла вперед – місяць почав ховатися за низькими хмарами, і Йовіла переймалася, що у цілковитій темряві не зможе знайти дорогу до гуртожитку. Тепер, коли вона поспішала, і чула тільки своє гучне дихання, а не прислухалася до кожного шурхоту чи зламаної гілки, дорога здавалася значно коротшою, ніж раніше. 

Але для нею стало цілковитою несподіванкою, коли хтось схопив її за лікоть і тримав його так міцно, що вона ледь не полетіла носом у землю. Йовіла хотіла скрикнути, але звук завмер у неї в горлі, і замість цього вона тільки мовчки відкрила рота. В якусь мить їй здалося, що вона нарешті знову може закричати, але саме тоді чужа долоня закрила їй рота. 

 – Тихіше, панно Квітко. Ви ж не хочете, щоб тут опинилася вся королівська сторожа, – почула Йовіла. 

Вона озирнулася, наскільки їй дозволяли чужі руки на лікті і лиці, і краєм ока побачила знайоме непримітне лице. 

 – Пане Сорене, – пробелькотіла Йовіла у чужі гарячі пальці з відчутним полегшенням. Ще кілька митей тому вона й подумати не могла, що буде рада бачити придворного артефактора, але після того, як вона вже встигла уявити собі щось набагато страшніше, розуміння, що її зловив всього лиш Сорен, було чи не приємним. 

За мить, відразу ж після того, як Сорен зрозумів, що Йовіла не збирається кричати, він відпустив її та відвів руку від лиця – та ще й змахнув нею у повітрі кілька разів, наче одна думка про те, щоб торкатися Йовіли, була для нього неприємною. 

 – Саме так. А тепер поясніть мені, що ви тут робите. Негайно, – у голосі Сорена, попри напускний холод, Йовіла вчула і напругу і якийсь ледь помітний поспіх – він до того ж все поглядав в сторону палацу, де у деяких вікнах ще горіли вогні. Що це він, все ще працював у таку годину? Чи поспішав повернутися до сну, але перед тим хотів виставити Йовілу за браму?

 – Вирішила прогулятися серед ночі, все ніяк не могла заснути… 

Йовіла підняла чесні очі на Вітана Сорена, проте заледве змогла розгледіти його лице у повній темряві – місяць вже остаточно сховався, а вогні палацу були надто далеко.

 – І чому ж ви вирішили прогулятися саме на території палацу? – якби отрута в голосі Сорена чарівним чином перетворилася на справжню, Йовіла вже давно була би мертвою. – Вхід сюди заборонено, особливо для журналістів, і особливо під час королівського відбору – кому, як не вам, про це знати. 

Усмішку Сорена Йовіла побачила навіть через густу темряву, і в її грудях з’явилося неймовірної сили полегшення. Виходить, артефактор не знав, що Йовіла бере участь у відборі – мабуть, і справді не помітив її тоді у оранжереї. А це значить, що Йовілі ще було чим його здивувати. 

Та перш ніж вона встигла промовити бодай слово, зі сторони палацу почувся легкий стукіт, наче хтось викинув з вікна стіл чи інший чималий шматок меблювання, і Сорен насторожився. Він перевів погляд з палацу на Йовілу і назад, а потім відступив на крок. 

– Залишайтеся тут, я повернуся через хвилину, – сказав він, але дивився вже не на Йовілу, і навіть зробив перші кроки в бік палацу. Йовіла все одно кивнула. 

Як тільки кроки Сорена стихли, вона прожогом кинулася в протилежну сторону, до гуртожитку, і не озиралася, аж поки не помітила перед собою знайому будівлю.

*** 

Перший бал сезону влаштували тільки через тиждень після того, як учасниці вперше перетнули ворота палацу. І за всі ці сім днів їм не довелося бачити ані принца, ані навіть панну Орс – єдиною їхньою постійною компанією були камердинер, який не промовив і слова, і стара привітна служниця Божена. 

Балу учасниці очікували, як справжнього свята, і збори почалися чи не з самого ранку – кімната гуртожитку, в якій скупчилися сорок дівчат, перетворилася на барвистий східний базар, наповнений тканинами, сукнями і стрічками. 

І Йовіла крутилася в центрі всього цього – зав’язувала шнурки, затягувала корсети і допомагала визначитися між трьома відтінками бузкового. Вся ця метушня трохи збадьорила її, але під вечір вона відчула чимале полегшення, коли вирвалася у альтанку серед лісу, щоб написати коротку замітку для наступного випуску хроніки. 

“Хроніки королівського відбору”, – подумала Йовіла. Перших матеріалів у її власній колонці. 

Камердинер з’явився за учасницями вже тоді, коли почало смеркатися – і знову вони різнобарвною колоною попрямували звивистими стежками, цього разу, на щастя, і справді до палацу. Масивні двері бальної зали розчинилися перед ними зі стукотом, і на мить Йовілу засліпили сотні вогнів, що відбивалися у позолоті кімнати та масивні золотаві сукні дворянок. Що ж, все-таки криноліни… 

Щойно учасниці зайшли до зали, рух у ній відновився, наче нічого і не сталося, і наречені почали повільно розбрідатися хто куди – особливої програми для них, здавалося, ніхто не продумав.