Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 5.1

Авто, яке привезло мене до Липовського, нині тримає курс до мого будинку. Розрізає яскравими фарами простір, що вже у полоні темної володарки - ночі.

Я вже не можу зиркати у вікно, що збоку, а тому очі спрямовані вперед. Дивлюся на приборну панель, яка підсвічується слабким зеленим кольором.

Хапаю очима цю барву та досі не віриться, що це відбувається... Зі мною ніколи не ставалося нічого неймовірного - спокійне життя, а тут… Брат наколотив якусь аферу, а я повинна це все розкручувати. Але хто це зробить? У нього з родичів лише я.

Неочікувано авто зупиняється, та розумію, що ми вже стоїмо біля мого під'їзду, де царює своя атмосфера - на лавці сидять підлітки та голосно слухають музику зі жовтої колонки у вигляді Пікачу, а біля дверей під'їзду спить велика чорна собака, яку всі називають Чорницею.

- На місці, - озвучує водій очевидне.

- Угу, - тягнуся до ручки. - Дякую.

Відповіді нема, а я покидаю салон, в якому пережила величезну палітру емоцій.

Прохолодне повітря огортає оголенні частини тіла, але не робить боляче. Навпаки - дуже приємно холодить. Діє як заспокійливе.

Перші хвилини стою, а коли авто зникає, та з колонки починає вити нова пісня, то я йду. Але не до будинку - вирішую пройтися.

Сьогодні гарний вечір - осінь нині у своєму розквіті - найяскравіша. Повільно перебираю ногами, які ступають на жовті листки. Ще вчора вони висіли на дереві та тріпотіли від вітру, а нині лежать на сірому тротуарі та доживають останні свої дні чи навіть години…

Гуляю. Вдихаю на повні груди повітря та роздивляюся довкола. Розумію, що ніколи такого не робила, бо не було коли - завжди кудись поспішала.

Аж дивно - не помічала багатьох цікавих деталей. Зовсім… Скільки ходила цією дорогою, то не бачила, що біля тротуару стоїть зелена далеко не нова автівка - дуже стара. Про це говорять круглі лупаті фари та нетипова "зовнішність". Їй точно не менше шістдесяти років, але на свій вік виглядає непогано, і видно, що вона не просто тут стоїть, а час від часу гучно заводиться та їздить.

Крокую далі, звертаю за ріг та натикаюся на кав'ярню, де донедавна працювала баристою. Зупиняюся. Дивлюся на скляне приміщення, де "чаклує" замовлення руда дівчина з короткою стрижкою. Вона вміло користується приладдям, до якого колись торкалися і мої руки. Мені навіть лячно уявити скільки я за весь час роботи приготувала порцій кави? Мабуть, дуже багато…

Заходжу до кав'ярні, та поки працівниця зайнята, то розглядаю незмінний інтер'єр. Тут нічого не поінакшало. Ті самі меблі коричневого кольору, грає знайома радіостанція… Та навіть лікери з різними смаками розставленні так само як це було при мені: банан, лісовий горіх, ваніль, кокос…

- Що вам? - звертається до мене дівчина, мило усміхаючись.

- Капучино, - машинально відповідаю, хоча в реальності не знаю, чи хочу саме його. - Великий стакан.

Вона одразу приступає до замовлення. Робить все швидко та впевнено. Значить нещодавно почалася її зміна, бо дуже жвава.

Через декілька хвилин ароматний напій парує переді мною. Я розраховуюся за нього, кидаю дві таблетки підсолоджувача та сідаю за столик, що примикає до вікна та нагадує барну стійку.

Роблю перший ковток. Неймовірно смачно - хочеться ще. Не опираюся цьому. Тягну через червону соломинку каву та підіймаю очі. Ловлю наступне - до скла прилипає жовтий листок тополі. Деякий час він тримається на поверхні, а далі відлітає.

На перший погляд, нічого особливого. Але це змушує мене згадати той день, коли я вперше поцілувалася з хлопцем. Тоді також вигарцьовувала за вікном у золотавих туфлях осінь та дула на перехожих льодяним вітерцем.

Веселі витали часи… Андрій був моїм клієнтом, який понад два тижні ходив до кав’ярні та широко усміхався, а там запросив прогулятися, та стався поцілунок, від якого я пів ночі не могла спати. Переповнювали світлі емоції, а серце так билося, що думала все – кохання до кінця віку.

Утім не склалося. Після третьої прогулянки я стала йому нецікава, і все… Пам'ятаю, що тоді дуже сильно засмутилася. Ревіла, мов шалена, та думала, що це найбільше горе у моєму житті.

Язик огортає чергова порція капучино. Спогади розвіюються, адже зараз здаються такими смішними, але тоді для мене це була трагедія світового масштабу. Ніякий злісний ураган не міг зрівнятися з тим нещастям, що сиділо у моїй душі.

Неочікувано вібрує смарт-годинник на лівій руці - повідомлення. Я одразу витягую смартфон зі сумочки. На екрані висить сповіщення, що мені написав Олександр Липовський.

Одразу відкриваю його та читаю:

- У камері схову вся сума. Завтра, щоб після шостої чекала на місці. Одягни гарну білизну та чорну сукню з червоним поясом, в якій ти була на виставці. Хочу в ній позбавляти тебе цноти.

Тихо хмикаю. Він ще навіть пам'ятає, в якій сукні я була на тому заході… Хоча не дивно. Липовський же тоді відверто "підкатував" до мене та не ховав намірів.

Чомусь проти волі до голови лізуть спогади про той літній вечір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно