Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Мій господар… вродливий. Справді, вродливий. Навіть за людськими мірками. Напевно, у цьому плані мені пощастило. Можливо, буде легше… виконувати всі його забаганки.

Має міцне, гнучке тіло. М'язи не випирають, як у качків, але натомість нагадують сталеві канати під білою шкірою. Візерунок з чорних ліній з шиї спускається на ключиці, грудну клітку, м'язистий живіт. Чіткішими лініями розходиться на широкі плечі та обплітає рельєфні руки до самих зап'ясть. Довгі, міцні ноги обтягнуті чорними штанами.

Але що найбільше мимоволі притягує мій погляд, то це вельми помітний пагорок у нього в тих штанях.

Доводиться нагадати собі, що він дав мені конкретний наказ. Я маю роздягнути його повністю. Тобто нахилитися, якось розстебнути пояс штанів, стягнути їх... а там...

Уявивши, як це все виглядатиме, я ще сильніше спалахую рум'янцем.

О боже. От навіть уявити собі ніколи не могла, що перший чоловічий, оголений... агрегат, який я побачу наживо, буде інопланетним.

− Тобі так сподобалося побачене, що ти аж заціпеніла? − уїдливо цікавиться рі-одо, і я тільки тепер розумію, що дійсно застигла, витріщаючись на його пах.

− Ем, вибачте, мій пане, − здається, я від сорому вже вся червоними плямами вкрилась. – Я намагаюся зрозуміти, як розстібаються ваші…

– За брехню каратиму, звірятко. Що з твоєю шкірою?

Невже справді відчуває? І що зі шкірою? Він про почервоніння?

– Це від збентеження, – шепочу тихо.

От тільки господар мені дістався дуже... допитливий. І не відчепиться тепер, швидше за все. Он як примружився хижо, вловивши недомовленість. Простіше вже одразу пояснити все докладно. Заодно, може, його самолюбство потішу своєю чесністю.

– Я ніколи раніше… не роздягала жодного чоловіка. І не бачила оголеним, – дивлюся на нього з-під вій.

− Хм. Навіть так? – здіймає він брови. Сідає назад. А в очах полум’яна безодня. − Мені це безперечно подобається. На коліна, звірятко. Гадаю, я сам поясню тобі, як знімаються мої суріші.

О боже мій. Здається, з чесністю я перестаралася.

Але варіантів в мене немає. Доводиться опускатися. А підлога така холодна. І тверда. Я ж так задубію, поки ми до теплої води дістанемося.

Але це відходить на задній план, коли рі-одо підіймається. Нависаючи наді мною всім своїм величезним зростом. І найгірше те, що прямо навпроти мого обличчя опиняється той самий пагорок, який, здається, став ще більше.

Він же не змусить мене прямо зараз робити йому мінет?

Будь ласка, лиш би не це. Я не зможу. Точно не зможу.

От тільки... можна скільки завгодно скиглити всередині, але це ніяк не змінить той факт, що мені доведеться робити все, що він скаже.

– Дай свої зап'ястя, – наказує, підставляючи долоні.

І в його голосі виразно чується хрипкість, якої раніше не було.

Дати зап'ястя це не складно. От тільки, варто мені виконати його команду, і він притискає мої долоні до свого підтягнутого живота. На якому навіть кубики є. Примушує провести по гладкій шкірі, під якою вмить напружуються м'язи. І над головою чується його гучний видих. Тягне мої руки до краю своїх штанів. Суріші, так він їх, здається, назвав?

− Дивись уважно. Двічі я не повторюватиму, – вимовляє ще хрипліше. Показує, як і де провести, щоб розстебнути ширинку. – Далі сама.

Нервово ковтнувши, я тягну ці прокляті «суріші» вниз. І його чоловіче багатство буквально вистрибує із них, отримуючи свободу. Я навіть назад подаюсь, щоб мені в обличчя не тицьнулося.

Але рі-одо перехоплює мою потилицю, змушуючи завмерти. А другою рукою раптово обхоплює моє обличчя, проводячи пальцем по губах, проникаючи між ними. Проводить по зубах, торкається язика, імітуючи поштовхи.

Дихання в моїх грудях спирає від переляку. А очі буквально прикипають до пульсівного чоловічого члена зовсім поруч з моїм ротом. Він майже нічим не відрізняється від людських за формою. Лише зверху від широкої блідо-рожевої головки до паху йде лінія круглих гладких виступів. Але розмір… реально лякає. Як це витримати?

− Мені подобається знати, що я буду першим, хто візьме цей рот, − пестячи мої вологі губи пальцем, вимовляє мій господар. – І мені навіть шкода, що для цього поки що ще не настав час. Але сьогодні я навчу тебе пестити моє тіло і приносити мені задоволення іншими способами, якщо вже я мушу поки що стримуватися.

Мені не почулося? Мінет відкладається? Мені все одно, чому він там повинен стримуватися, якщо це все не станеться саме зараз. І перспектива пестити його «іншими способами» не викликає в мені навіть краплі внутрішнього опору, хоч я й гадки не маю, що він має на увазі. Адже пестити, це не цноту втрачати.

Від полегшення мене буквально веде і голова починає крутитися. Настільки, що тіло раптом завалюється набік, і я повисаю в його руках. Намагаюся вирівнятися, але від раптової хвилі нудоти виходить лише здавлено застогнати.

− Що з тобою? − суворим тоном цікавиться мій господар. Навіть моє обличчя відпускає. І волосся. Через що, втративши опору, я остаточно осідаю на підлогу, падаючи на виставлені вперед долоні. Боже, як же мені погано.

– Це від голоду. Напевно, – шепочу хрипко. Заплющую очі, щоб не бачити чорних мушок. Але вони й під повіками миготять.

– На мене дивись! − хапає мене за підборіддя, змушуючи закинути голову. − Чому ти не попросила їжі, коли прийшла до тями? − тепер він відверто роздратований. Навіть злий.

Мені стає нестерпно холодно. І тіло трусить від ознобу. Або страху.

− Не встигла

− Отже, мусила сказати мені, — карбує крижаним тоном.

− Я не знала, що це вас хвилює. Думала, скажу потім, – я вже сама себе ледве чую. Але чує він.

− Дурна самка, − вискалюється рі-одо зі злістю, відпускаючи моє обличчя. – Чому ти тремтиш?

– Мені холодно, – шепочу, опускаючи голову і знову заплющуючи очі.

Покарає? Але за що? За те, що така немічна і знову не виконала його наказу? Чи за те, що не розповіла, що потребую їжі? Звідки мені знати, як він відреагує на це? Та й коли я мала йому про свої потреби заявити?