Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Є масивні заокруглені штукенції, що підходять на роль крісел. І повно тих, яким я дати визначення не можу. А там за круглою аркою видно… велике ліжко.

Я нервово ковтаю.

– Це мій особистий рівень. Тобі забороняється його залишати без мого дозволу, – повідомляє рі-одо, теж виходячи з ліфта і спостерігаючи за мною. − Мій безмовний покаже тобі що й де знаходиться, та як тут все працює.

Я вже відкриваю рота, щоб поцікавитися, хто такий безмовний. Але вчасно осмикую себе.

− Можна спитати, пане? – прошу тихо, озирнувшись на нього. І тільки, помітивши, як він злегка нахиляє голову, дозволяючи, випалюю: – Чи маю я завжди питати у вас дозволу, щоб розмовляти й ставити запитання? І хто такий безмовний?

− Так, питати ти повинна завжди, − холодно посміхається рі-одо. − Безмовні, це наближені слуги моєї родини. Ті, хто довів свою відданість і добровільно пожертвував даром мови, щоб вірно служити нам.

О боже. А раптом він і від мене цього вимагатиме? Раптом мені язика відріжуть? Я навіть не помічаю, як у паніці прикриваю рота долонею.

Напевно, мій переляк виглядає дуже промовисто. І рі-одо це, здається, смішить.

− Ні, звірятко. У мене на тебе інші плани, – хижо посміхається він. − Будь беззастережно віддана мені, не говори ні з ким без дозволу, і твій язичок залишиться при тобі. І, до речі, про нього. Роздягайся. Я хочу, щоб ти мене помила.

Мені не почулося? Він хоче, щоб я його... мила? Якось це слово до очисних кабінок, до яких я вже звикла, не надто підходить. Може, мається на увазі справжня ванна? З водою?

І до чого тут мій язик? Уява такі дурниці підкидає, що краще про це навіть не думати. Ціліші нерви будуть.

Розраджуючи себе думками про те, як приємно було б поринути у справжню теплу воду, я швидко стягую з себе туніку. І всією шкірою відчуваю на тілі пронизливий погляд рі-одо.

− Граціозніше, звірятко. Ти маєш бути насолодою для моїх очей, – криво посміхається господар.

Знущається? Спробував би він рухатися граційно, коли від голоду хитає. Хоча він таким, напевно, не переймається. А я от дуже. Після купання обов'язково попрошу чогось їстівного. Зараз він навряд чи погодиться чекати, доки я наїмся.

Але штани я все-таки намагаюся зняти плавніше. Якщо вже наказав. А тоді… мерзлякувато зіщулившись, підступаю до самого рі-одо, намагаючись не думати про свою наготу. Що він там не бачив?

Треба тепер і його роздягнути. Знати б ще як.

Ні ґудзиків, ні блискавок, ні кнопок, ні якихось інших застібок, звичних мені, я при побіжному огляді його чи то кітеля, чи то мундира не помічаю. І де сходяться поли цього інопланетного вбрання, збагнути вдається теж далеко не відразу, бо ця лінія майже непомітна. Навіть комір, що щільно прилягає до білошкірої шиї, виглядає суцільним. Припустивши, що треба починати від плеча, тягнуся до чоловіка.

− Ти довго ще збираєшся вовтузитися? – лунає над моєю головою роздратований голос рі-одо, змусивши нервово здригнутися.

− Вибачте, − пищу перелякано. − Я намагаюся розібратися.

І, вхопившись за нарешті виявлений верхній край поли, смикаю його в надії зрозуміти, що робити далі.

Але нічого не відбувається.

Втративши терпіння, мій господар раптом перехоплює мою руку.

− Проведи пальцем ось так, − змушує мене провести подушечкою вказівного по ледь помітній кромці гладкої щільної тканини від його нижніх ребер до плеча. І лінія стику відразу стає чіткою та роздільною. – Тепер знімай. Потім попросиш хай безмовний покаже тобі, як поводитись з моїм одягом.

Далі справа йде набагато швидше. Поставивши собі завдання, я навіть на якийсь час забуваю про свій страх перед цим чоловіком.

Мундир легко знімаю. Розгладжую і кладу на... крісло, мабуть. Під ним виявляю сорочку з м'якої білої тканини, яку можна стягнути просто через голову. Що я й роблю, попросивши височенного рі-одо сісти й підняти руки.

І тільки коли відсторонююся, акуратно складаючи зняту з нього річ, щоб відкласти вбік, розумію, що мій господар тепер сидить переді мною оголений до пояса. А я так і зовсім гола стою. Мої груди знаходяться зовсім поряд з його обличчям. І голодний, пронизливий погляд чорних очей рі-одо прикутий до моїх сосків, що стиснулися в тугі горошини від холоду.

Він подається до мене. І раптом проводить язиком по правій груді, зачіпаючи вершинку.

Я рвано видихаю, широко розплющеними очима витріщаючись на нього. Щоки починають горіти. Волога горошинка відгукується скимним відчуттям, стискаючись ще сильніше. Від холоду. Точно від холоду.

А рі-одо вже робить те саме з лівою груддю.

− Продовжуй, − каже ліниво, посміхаючись і відкидаючись на лікті на щось на кшталт широкого дивана, куди зволив сісти на моє прохання. Явно милуючись ділом... рота свого. Естет, трясця його матері.

Глитнувши, я опускаю погляд з його обличчя нижче.