Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Рі-одо щось шипить нерозбірливо, сідаючи назад на диван. Потім я чую шурхіт. Здається, він остаточно знімає штани. І взуття, судячи з глухого стуку поряд. Потім підводиться і йде кудись.

Сяк-так я наскрібаю в собі сили повернути голову й подивитися. Він справді голий. І спина в нього гарна. І те, що нижче. Знати б ще, чому я на це звертаю увагу.

Підходить до якоїсь панелі на стіні праворуч. Прикладає долоню, швидко натискає якісь символи. Потім, не дивлячись на мене, прямує до тієї кімнати, де ліжко. Щоб за кілька секунд вийти з якимсь покривалом у руках. Чи ковдрою.

А далі рі-одо робить те, чого я від нього зовсім не очікувала. Накидає це покривало мені на плечі, і схопивши за пахви, садовить на диван. Загортає тепер у цупку тканину буквально з головою. Тільки ніс залишає стирчати.

− Сиди тут. Поки я митимуся, безмовний накриє на стіл. Коли я вийду, розділиш зі мною трапезу.

І йде. Суворий, хижий та голий. Купатись. Без мене.

А я сиджу й ошелешено кліпаю очима. Це що тільки-но було? Він про мене потурбувався? Про мене, рабиню та звірятко? Якось не віриться. Хоча… про хатніх тварин хороші господарі теж піклуються? Ну або хоча б бережні. А він, мабуть, саме такий. Бережний тобто. Щодо хорошого рано ще робити висновки.

І мені точно не можна його турботу приймати як вияв якоїсь прихильності.

Як там він мене назвав? Дурною самкою?

От. Дуже показово. Не варто розраховувати на щось більше, Ліно.

Перехопивши щільну тканину краще, я сідаю зручніше. І починаю чекати, поглядаючи на двері ліфта. Тіло потроху зігрівається, хоч мене й морозить досі. Навіть трішки підбадьоритися виходить. Особливо від думки, що скоро я зможу поїсти. І, напевно, не кульки з концентратом, якими годували нас борошнисті. Не уявляю, щоб рі-одо таке їв.

Може це буде справжня їжа? Приготована кимось. Смачна.

О боже, мій шлунок сам себе перетравить від цих фантазій.

Скоріше б вже!

Чекати доводиться не так довго. От тільки слуга з їжею з'являється зовсім не звідти, звідки я на нього чекала.

Зліва від мене раптом лунає ледь чутне шипіння. Здригнувшись, я різко повертаюся на цей звук. Перед очима знову все починає пливти. Але я встигаю помітити, як плавно від'їжджає частина стіни. Там, де я навіть припустити не могла наявність будь-яких дверей. І звідти з'являється таця, що саме пливе в повітрі.

Моргнувши, я ошелешено витріщаюсь на це дивне явище. Навіть намагаюся згадати, чи бувають у людей голодні галюцинації. Як у пустелі міражі з водою.

Але тут слідом за тацею до кімнати… вповзає… наг. Наполовину чоловік, наполовину змій. Точно такий, як я вже бачила. Там у камері у борошнистих. Хіба що цей не такий величезний, як ті два перші покупці.

Він худорлявий. Шкіра бронзова із зеленуватим відтінком. А волосся і зовсім синювато-зелене. Одягнений у чорну сорочку, поли якої приховані під широким поясом.

Побачивши мене, він навіть в обличчі не змінюється. Лише зіниці бурштинових очей різко звужуються. І ніздрі хижо роздмухуються, втягуючи повітря.

І щось мені так моторошно стає.

Зіщулившись, намагаючись не рухатися і навіть не дихати, я пильно стежу за тим, як слуга разом з тацею швидко рухається до столу. По підлозі безшумно ковзає його довгий сірувато-зелений хвіст. Бр-р-р.

Вдаючи, що більше не помічає мене, наг вправно розкладає на гладкій поверхні страви. Справжню їжу. Запашну настільки, що в мене в голові знову починає паморочитися. І живіт ще голосніше бурчить. І мені навіть не соромно. Я тільки й можу думати, що про шматочок… хоч би чогось із того, що приніс цей безмовний.

Їсти без рі-одо я, звісно, не ризикну. Але хіба станеться щось страшне, якщо я мале-е-есенький шматочок візьму?

От тільки змієлюд, закінчивши з сервіруванням, випростується, відповзає трохи вбік і застигає там незворушною статуєю.

Він від мене їжу стереже, чи що? От гад хвостатий.

І довго рі-одо ще плескатиметься? Хай він уже прийде, га?