Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Зосереджено дивлюсь на нього, а в моїх очах питання: «Що це було?»

Але Стас вдає нерозуміння, взагалі ніяк не реагує на мій погляд, весь в собі. Дивак. Напевне він так жаліє мене, а зізнатися незручно, бо я дівчинка надто горда, він ще вчора це зрозумів. Ну і нехай, якось переживу ту його жалість.

Станіслав відразу береться за миття фруктів, а потім з верхньої полиці шафки  виймає дві креманки, а з шухляди з боку – дошку й ніж. В його руках вже кипить робота. Я вражена стою, отямлююся від усього цього хвилин п'ять. Повне розуміння не приходить. Відкладу цей аналіз на потім. А зараз впевнено беруся до приготування шоколадних панкейків та какао.  А тим часом Стас вже вправно кубиками нарізає фрукти для фруктових салатів. Я прибалділа. Не кожній жінці до снаги зробити так уміло, вправно та красиво.

Між нами час від часу веселі переглядки. Нарешті Стас, відрізавши черговий шматочок манго, питально дивиться на мене, піднімаючи його догори: «Будеш?» На що я реагую геть дитинно: посміхаючись, роблю крок назустріч та широко відкриваю рот, де відразу опиняється той шматочок екзотичного медово-солодкого фрукта, бо Станіслав реагує моментально на мій порив. Я лиш кивком дякую, насолоджуючись соковитим манго. Очі в посмішці, щасливі. Стас також посміхається: «Ще?» «Ні!» – заперечливо хитаю головою, бо сказати не можу, смакую манго. Навзаєм я ґречно пропоную Станіславу спробувати шматочок панкейка. Він радо погоджується, і я простягаю йому шматочок, другий, третій… Відчуття нереальні. Боже, як таке може бути? Я знайома зі Станіславом Маєвським лише кілька годин, а вже весело дуркую з ним на його кухні, наче ми бозна скільки знайомі й давно добрі друзі…

Нарешті наш сніданок готовий. Ми разом накриваємо на стіл і снідаємо практично мовчки. Замість слів розмовляють наші погляди: грайливі, веселі, збиточні. Це найкращий сніданок у моєму житті за останні п'ять років.

Лунає дзвінок. Розумію – Віталік. Ми зі Стасом переглядаємось.

– Я відчиню, це мій друг Віталій. Ми домовились на 11:00, а зараз вже без п’яти. Він пунктуальний, – помічаю годину на мікрохвильовці. Година, проведена зі Станіславом на кухні пролетіла для мене, як мить. Стас реагує на мої слова лише ствердним кивком голови, допиваючи своє какао.

Прикольний такий з шоколадними вусами, дуркує, спеціально смішить мене весь ранок. Не стальний робот той крутий адвокат сьогодні зі мною: грайливий, дитячий, кумедний. Весело хмикаючи, показую йому на вуса, розуміючи, що то такий прикол. Він знає, бо учудив це спеціально, аби розсмішити мене. Знизує плечима, наче невтямки, як це сталося. Чемно дякує кивком голови, бере серветку та витирає, а я, посміхаючись, задоволено топаю до дверей. Відчиняю.  

Віталік стоїть такий задоволений з букетом білих троянд. Неочікувано, але до біса приємно. Що такого відбулося, змінилося від учора, що Віталій вирішив подарувати мені квіти?

– Привіт, Валентинко! Ну як, ти готова відправитися на шопінг?   

– Привіт, проходь, – пропоную йому увійти до квартири. 

Віталій переступає поріг, заходить, простягаючи мені квіти, тривало цілує в щоку. Раніше це були звичайні короткі чмоки. Ніяковію. Незвично поводиться сьогодні мій каратист.

Забираю у нього букет, підношу до носа. Неймовірний запаморочливий аромат подразнює ніздрі. Немислимо красиві квіти, мої улюблені. Люблю троянди, а ще крокуси. Віталік про це знає, якось питав, та я не надала цьому значення. Однак крокуси  цвітуть тільки весною, очевидно тому зараз він подарував мені троянди. 

– Дякую, але навіщо?

– Хотів зробити тобі приємно. Ти заслуговуєш на те, аби тобі дарували квіти, мила моя Валентинко! – каже Віталій і дивиться на мене таким поглядом, який я чомусь не помічала раніше. Однак цей вираз його волошкових очей мені знайомий. Здається мені починають відкриватися такі моменти, на які я раніше не звертала уваги. Вчора щось явно змінилося в мені, але що? Цього я ще точно не розумію. 

Обіймаю Віталія за шию, цілую в щоку. То для нас стало звичною процедурою при зустрічі та прощанні останніми днями травня перед моїм від'їздом на канікули.

– Дуже дякую тобі за квіти, потішив. Я поставлю їх у своїй спальні та буду в сні насолоджуватися їх  заспокійливим приємним лимонним ароматом, – кажу це рівним голосом, який збивається в той момент, коли в пройомі кухонної арки помічаю Станіслава, що аж продірявлює нас своїм поглядом. Пробую не думати про це зовсім, займаючи свою увагу іншим: запрошую Віталіка на кухню, пригощаю какао з панкейком. Знаю, що він це любить. Запитую Стаса про вазу, ставлю квіти у воду.

А тим часом хлопці сидять навпроти один одного за стійкою й мовчать. Привіталися холодно, правда все ж було рукостискання. Нарешті Станіслав розповідає Віталіку про ситуацію з детективом, нагадує про обережність і залишає нас удвох, відправившись у свою спальню, аби переодягнутись. Пам'ятаю, що у нього сьогодні кілька ділових зустрічей, він мені це вже казав. 

Віталік допиває какао й зголошується допомогти мені з посудом. Прозріваю: мій посуд та посуд Стаса вже у посудомийній машині. Коли це він встиг? Хм… Проворний чепурун, педант. Запускаю посудомийку і проводжаю Віталія до зали з каміном, аби там зачекав на мене. Мені ще треба переодягнутися у джинси, прихопити бананку, свою картку. Ту, що дав мені Стас, вирішую залишити у шухляді.  Забираю свої квіти та прямую до спальні. П’ять коротких хвилин, і я вже готова. Спускаюся сходами на перший поверх. За спиною чую знайомий голос: