Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

У темряві вона бачила бездоганно. Спритно зістрибнула з ліжка, витягнулася на лапках, вигнула спинку й потягнулася всім тільцем.

Оббігла кімнату, принюхуючись до кожного кутка, вивчаючи запахи.
З’ясувала, що в цьому будинку давно ніхто не жив. Слуги, які прибирали тут, не надто старалися: в багатьох місцях лежав пил, а в кутах вились павутиння.

«Стратити всіх, хто тут прибирає!» — хмикнула вона, згадавши слова ельфа.

Обійшовши весь будинок, вона присіла біля порога.

«То що ж виходить? — замислилася. — Я можу перетворюватися на кішку довільно? Цікаво, чи можна це контролювати?»

Вона спробувала силою думки повернути людську подобу. Заплющила очі…

Та нічого не відбулося.

— Я людина! — твердо промовила вона.
Стрибнула на місці, покрутилася, намагалася зловити хвіст.

І знову — нічого.

«Нісенітниця якась...» — розчаровано подумала. — Як же зрозуміти, як це працює?..»

Вона зробила кілька кроків до виходу — і раптом світ закрутився, змазався навколо, і вже за мить Віка сиділа на підлозі — знову у людському тілі.

«Як це сталося?» — здивувалася вона, оглядаючи себе.

На диво, вона повернулася у тому самому вбранні, в якому засинала: напівпрозора сорочка і ті самі легенькі штани. Це був безперечний плюс. Було б значно гірше, якби одяг щезав під час трансформації.

«Отже, треба знову спробувати стати кішкою!»

Вона почала подумки «віддавати команду» всесвіту, промовляючи вголос, як мантру:

— Я — кішка. Я — кішка!

Але нічого не відбулося.

«Якась маячня… — зітхнула Віка. — Як же розібратися, що запускає це перетворення?»

Зрештою махнувши рукою на всі спроби, вона відпустила думки й вирішила лягти спати. Розсудила, що ранок — мудріший за вечір.

Та тільки-но зробила кілька кроків, як світ знову закрутився — і за мить вона вже дивилася на кімнату знизу, повернувшись у котяче тіло.

«Та як це відбувається?!» — обурено подумала Вікторія, розлючена власним нерозумінням.

Можливо, цей фантастичний світ занадто складний для логіки. Може, потрібно бути магом, аби розібратися у всьому цьому?

Єдине, що спадало на думку: всі перетворення стаються тоді, коли вона повністю розслаблена — і тілом, і думками. Можливо, в цьому і криється секрет?

Бути кішкою мало чимало переваг. Наприклад — можливість непомітно досліджувати світ довкола.

«Та я ж ідеальний розвідник!» — усміхнулася подумки володарка сірої шубки.

Наступним логічним кроком було розвідати обстановку. У цьому тілі вона могла проходити майже будь-де. І ось, спритно прошмигнувши повз дрімаючих охоронців, вона непомітно вислизнула з будинку.

Ще один плюс! — відзначила вона про себе.

Навколо розкинувся первозданний ліс, але тепер Віка чітко вловлювала запахи численних ельфів та інших лісових створінь.

Кішечка радісно оббігла навколо будинку і помчала стежкою в бік поселення. Її хатина, як виявилось, стояла на самому краю.

«Дружину Темного поселили подалі… — зрозуміла вона. — І правильно! Менше буде охочих нишпорити поблизу!»

Ліс був насичений запахами, звуками ночі. Повітря — свіже й прозоре, аж паморочилося в голові. Десь далеко ухнула сова, у траві шурхотіли дрібні мешканці лісу.

Кішка пригнулася, вловивши підозрілий звук, припала до землі, нашорошила вуха, ловлячи кожен порух.

«Що це я роблю?.. — раптом отямилася Віка. — Полюю?»

Це відкриття її вразило.

«Ще тільки мишей ловити бракує!» — обурено відмахнулась вона від інстинктів і рішуче побігла далі стежкою.

Раптом Віка-кішка натрапила на двох ельфів, які вмостились на нижніх гілках розлогого дерева. Вона б і пробігла повз, але уривки їхньої розмови привернули увагу.

— Щось він довго не повертається, — кинув один, коли сіра кішка промайнула повз.

— Чув, у нього дружина — красуня, — відповів другий, і Віка сповільнила хід. — Хоч би разочок поглянути…

— Від кого чув? — ліниво протягнув перший, уже з більшим інтересом. — Людські дівчата бувають дуже вродливими. Був у мене колись роман з однією…

— Та брешеш! — перебив його товариш. — Ти ж за Повелителем бігаєш, як пес, день і ніч. Краще мовчи.

— Кажу тобі, це було ще до служби!

Ельфи ще трохи посперечались, і Вікторія вже хотіла бігти далі, аж раптом її аж пересмикнуло від почутого.

— Невже вона йому сподобалася? — припустив один.

— Сумніваюсь, — хмикнув другий. — З пані Жеолою ніхто не зрівняється. Вона ж не лише вродлива, а ще й надзвичайно розумна. Ти б проміняв таку на людську дівчину?

— Я? Та ні! — миттєво озвався перший, з огидою, наче йому запропонували з’їсти хробака.

— От і пан не проміняє, — самовдоволено підсумував другий.

— То чого він досі не вийшов із кімнати зі своєю «дорогою дружиною»? — єхидно засміявся перший.

— Може, заснув? — припустив другий із насмішкою, цілком влучаючи в точку. — Вона, певно, така нудна, що його зморило.

Ельфи розреготалися, але швидко затихли — злякалися, щоб не потривожити когось. І продовжили вже пошепки:

— Чув, що «нова дружина» довго не протягне. Усе може статись. Люди ж такі тендітні…

Від цих слів у Віки шерсть на загривку стала дибки.

«Ага, ось ви які, вухаті красені! — розлютилась вона не на жарт. — Ми ще побачимо, хто кого переживе. Я взагалі-то маю дев’ять життів!»

На мить вона замислилася: «А чи правда, що в мене, як у кішки, дев’ять життів?..» Та вирішила не перевіряти — мало що може статися.

Перший її вихід у ліс у котячому тілі виявився напрочуд результативним. Вона дізналася багато нового — головне, зрозуміла, що тут ніхто її не чекає з розкритими обіймами. І ворогів у неї вже значно більше, ніж один.