Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Сем вибрався на приступку п’єдесталу і перехилився через край чаші. Вода здавалася твердою і темною. У ній відбивалися зорі.

— Там тільки зорі, як я і думав, — сказав він.

Але потому тихенько зойкнув, бо зорі згасли. Люстерко спершу посіріло, а тоді стало прозорим, ніби хтось відгорнув темну завісу. У ньому світило сонце, гілля дерев гойдалось і здригалося від вітру. Та перш ніж Сем збагнув, що бачить, світло потьмяніло: він угледів бліде обличчя Фродо, який міцно спав під великою чорною скелею. Далі побачив себе, котрий ішов неосвітленим переходом, а тоді піднімався нескінченними звивистими сходами. Сем раптом збагнув, що він там наполегливо щось шукає, та що — того відгадати не міг. Видіння змінилося, наче сон, повернулося назад, і гобіт знову побачив дерева. Та цього разу вони були не так близько. Сем зміг роздивитися, що відбувається: дерева не здригалися від вітру, вони падали, розбиваючись об землю.

— Егей! — розлючено скрикнув Сем. — Там оно Тед Пісковик валить дерева, яких рубати не слід. Їх не можна валити: це алея по той бік Млина, яка затіняє дорогу до Поріччя. От допався би я до Теда — я би його завалив!

Аж от Сем помітив, що Старий Млин зникнув, а на тому місці, де він стояв, з’явився великий будинок із червоної цегли. Біля нього метушилося за роботою чимало люду. Поблизу була висока червона димова труба. Чорний дим, здавалося, заволік поверхню Люстерка.

— У Ширі коїться казна-що, — сказав Сем. — Ельронд знав, що казав, коли хотів відрядити пана Мері додому.

Потому зненацька скрикнув і відскочив.

— Я не можу тут залишатися, — не тямлячи себе, пробелькотів гобіт. — Я мушу повернутися додому. Хтось розкопав Торбинів Узвіз, і бідолашний старий Батечко спускається з Пагорба зі скупими пожитками на візку. Я мушу поспішати додому!

— Ти не можеш повернутися додому сам, — мовила Володарка. — Ти-бо не бажав повертатися додому без свого пана, доки не зазирнув у Люстерко, хоч і знав, що в Ширі можуть коїтися страшні речі. Пам’ятай: Люстерко показує багато всього, та не все з того, що воно показує, вже відбулося. Дещо може ніколи не стати реальністю, якщо ті, хто бачив видіння, не зійдуть зі свого шляху, щоби їх відвернути. Діяти так, як радить Люстерко, небезпечно.

І Сем сів на землю, обхопивши голову руками.

— Найліпше би я ніколи сюди не приходив, не хочу бачити ніякої магії, — сказав він і замовк.

За мить озвався знову, задихаючись, ніби боровся з напливом сліз:

— Ні, я піду додому довгою дорогою разом із паном Фродо або ж не піду зовсім. Але сподіваюся, колись я таки туди повернуся. Якщо те, що я бачив, справдиться, комусь там перепаде на горіхи!

— А тепер ти, Фродо. Хочеш подивитися? — запитала Володарка Ґаладріель. — Але ти не бажав бачити ельфійської магії й був задоволений.

— Ти радиш мені подивитися? — перепитав Фродо.

— Ні, — відповіла вона. — Я не раджу тобі чинити так чи так. Я не порадник. Ти можеш щось дізнатись, і, незалежно від того, побачиш ти добре чи погане, це може виявитися корисним чи ні. Бачити — це водночас і добре, і небезпечно. Проте, гадаю, тобі, Фродо, вистачить хоробрості й мудрості, щоби на це наважитись, інакше я не привела би тебе сюди. Роби, як знаєш!

— Я зазирну, — мовив Фродо, піднявся на п’єдестал і схилився над темною водою.

Люстерко відразу просвітліло, й він побачив землю в сутінках. Удалині на тлі блідого неба бовваніли похмурі гори. Довга сіра дорога тяглася кудись і зникала з очей. Здалеку нею ішла сіра постать. Спершу мала та примарна, вона, наближаючись, дедалі більшала та виразнішала. Фродо усвідомив, що постать нагадує йому Ґандальфа. Він майже вигукнув уголос ім’я чарівника, та раптом угледів, що та постать одягнута не в сіре, а у біле, і те біле ледь поблискувало в сутіні, а в руках ця постать мала білу патерицю. Голова незнайомця нахилилася так, що обличчя годі було роздивитись, а потому постать завернула за закрут дороги і зникла з Люстерка. Сумнів прокрався в душу Фродо: то було видиво Ґандальфа під час однієї з його самотніх подорожей колись давно, чи то був Саруман?

Видиво змінилося. Фродо мигцем — коротко та дрібно, але дуже яскраво — побачив, як Більбо походжає своїм покоєм. На захаращеному столі паперовий безлад; у вікна стукає дощ.

Потому — пауза, а далі безліч картинок хутко змінювала одна одну, і Фродо знав, що вони — це частини величної епопеї, в яку втягнуто і його самого. Імла розвіялась, і він побачив видовище, якого ніколи не знав доти, проте точно відав, що це — Море. Запала темрява. Море здибилося, лютуючи в шаленому штормі. Тоді на тлі криваво-червоного Сонця, що сідало за хмаротрощу, з’явився чорний обрис високого корабля з пошматованими вітрилами, який плив зі Заходу. Потому була широка ріка, що текла через гамірливе місто. Відтак біла фортеця зі сімома вежами. А тоді знову корабель із чорними вітрилами, та був уже ранок, і вода вкрилася блискучими брижами, і стяг зі символом білого дерева майорів на сонці. Здійнявся дим, ніби від вогню чи від бою, і сонце вкотре скотилось у палаючу червінь, яка вигасла, перетворившись на сіру імлу; і в ту імлу поплив невеличкий корабель із мерехтливими вогнями. Він зник, і Фродо хотів було вже відступити від чаші.

Раптом Люстерко стало всуціль темним — таким темним, ніби всередині видимого світу утворилася чорна діра, а Фродо зазирав у порожнечу. У тій чорній прірві з’явилось Око, що повільно збільшувалося, доки заповнило собою майже ціле Люстерко. Воно було таке жахливе, що Фродо закляк, не маючи змоги ні крикнути, ні відвести погляду. Око було оторочене полум’ям, але й само мало лискучу поверхню та було жовте, немов котяче, недремне й уважне, а довга та вузька чорна щілина його зіниці відкривала безодню — вікно в ніщо.

Потім Око почало обертатися, шукаючи щось довкола; і Фродо зі страхітливою певністю зрозумів, що серед безлічі інших речей воно шукає і його. Та він знав, що Око його не бачить — наразі ні, доки він цього не хоче. Перстень, що висів на ланцюжку в нього на шиї, обважнів, став