Читати книгу - "Quo vadis"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Раптом пролунав поряд з ним голос доглядача Смердючих Ям:
– А скільки маєте нині трупів?
– Буде з дюжину, – відповів тюремний наглядач, – але до ранку буде більше, бо там уже деякі доходять під стінами.
І почав нарікати на жінок, які переховують мертвих дітей, щоб довше їх мати біля себе і не віддавати, поки можна, до Смердючих Ям. Доводиться відшукувати трупи лише по запаху, через них повітря, й так страшне, псується ще дужче. «Волів би бути рабом у сільському ергастулі, – сказав він, – аніж охороняти цих собак, які гниють за життя». Доглядач Ям утішав його, стверджуючи, що його служба не легша. Протягом цього часу до Вініція повернулося відчуття реальності, й він почав роззиратися в підземеллі, в якому марно шукав очима Лігію, думаючи при тому, що може її взагалі не побачити, допоки буде жива. Підвалів таких було кільканадцять, сполучених між собою щойно викопаними коридорами, могильщики ж заходили тільки в ті приміщення, з яких треба було забирати тіла померлих, тож Вініція охопив страх: захід, що коштував йому стількох зусиль, може виявитися марним.
На щастя, його патрон прийшов йому на допомогу.
– Трупи зараз же треба виносити, – сказав він, – бо зараза найдужче передається через них. Інакше помрете й ви, і в'язні.
– На всі підвали нас десятеро, – відповів наглядач, – і мусимо ж спати.
– То я тобі залишу чотирьох моїх людей, які вночі ходитимуть по підвалах і дивитимуться, чи не помер хто.
– Вип'ємо завтра, якщо це зробиш. Кожен труп нехай заносять на перевірку, бо прийшов наказ, аби померлим протикати шию, а потім одразу ж з ними до Ям!
– Добре, але ж вип'ємо! – відповів доглядач.
Потім визначив чотирьох людей, а серед них і Вініція, з рештою заходився вкладати трупи на носилки.
Вініцій зітхнув. Був певен принаймні, що тепер відшукає Лігію.
І передовсім почав ретельно оглядати перше підземелля. Заглядав у всі темні кутки, куди майже не доходило світло каганця, оглянув тих, які спали під стінами, вкриті ганчір'ям, обдивився тяжкохворих, яких стягли в окремий куток, одначе Лігії ніде не було. У другому та третьому підвалах пошуки його також виявилися безуспішними.
Тим часом година була пізня, трупи вже винесено. Охоронці, уклавшись у проходах, які сполучають підвали, поснули, діти, втомлені плачем, замовкли, в підземеллі чути було тільки важке дихання та де-не-де ще шепотіння молитов.
Вініцій увійшов із каганцем до четвертого по черзі підвалу, значно меншого за розмірами, і, піднісши вогонь угору, почав роздивлятися.
І раптом здригнувся, бо здалося йому, що під заґратованим отвором у стіні бачить величезну постать Урса.
Тож миттю задувши каганець, підійшов до нього й запитав:
– Урсе, це ти?
Велетень повернув голову:
– А ти хто?
– Не впізнаєш мене? – запитав молодик.
– Ти погасив каганець, як же я можу тебе впізнати?
Але Вініцій побачив Лігію, що лежала на плащі біля стіни, тож, не кажучи нічого більше, опустився навколішки біля неї.
Урс упізнав його і сказав:
– Слава Христу! Але не буди її, пане.
Вініцій, стоячи навколішках, дивився на Лігію крізь сльози. В темряві міг розрізнити її лице, що здалося йому білим, як алебастр, і схудлі руки. Від цього її вигляду любов його перетворилася на пронизливий біль, який вразив його до глибини душі, й разом з тим на жалість, шанобу та обожнювання, що, впавши ниць, почав цілувати край плаща, на якому спочивала найдорожча в світі людина.
Урс довго дивився на нього мовчки, та врешті-решт смикнув його за туніку.
– Пане, – запитав, – як ти потрапив сюди і чи прийшов її врятувати?
Вініцій підвівся й протягом хвилини ще не міг побороти свого хвилювання.
– Вкажи мені спосіб! – відповів він.
– Я думав, що ти його знайдеш, пане. Мені один тільки спадав на думку…
Тут кинув погляд на заґратований отвір, потім, ніби відповідаючи самому собі, сказав:
– Так!.. Але там же солдати…
– Сотня преторіанців, – відповів Вініцій.
– Отже – не пройдемо!
– Ні!
Лігієць потер долонею лоб і запитав удруге:
– Як же ти ввійшов?
– Маю тесеру від доглядача Смердючих Ям…
І раптом замовк, ніби вражений новою думкою.
– Присягаюся муками Спасителя! – заговорив квапливо. – Я тут залишусь, а вона нехай візьме мою тесеру, нехай загорне голову ганчіркою, накине на плечі плащ і вийде. Серед рабів-могильщиків є кілька підлітків, отже преторіанці не впізнають її, а коли дістанеться дому Петронія, той врятує її!
Але лігієць опустив голову на груди й відповів:
– Вона не погодиться на це, бо любить тебе, а до того ж хвора і звестися на ноги сама не може.
За хвилину додав:
– Якщо ти, пане, і шляхетний Петроній не могли її визволити із в'язниці, то хто ж її може врятувати?
– Лише Христос!..
Потім замовкли обидва. Простодушний лігієць міркував собі: «Адже він би міг усіх урятувати, але якщо вже цього не робить, то, мабуть, настала година мук і смерті». І згоден був на неї для себе, але жаль йому було до глибини душі цього дитяти, яке виросло на його руках і яке любив дужче за життя.
Вініцій опустився навколішки коло Лігії. Крізь заґратований отвір проникло до підземелля сяйво місяця й освітило її краще за каганець, який миготів над дверима.
Раптом Лігія розплющила очі й, поклавши свої гарячі долоні на руки Вініція, сказала:
– Бачу тебе – і знала, що прийдеш.
А він припав до її рук і почав прикладати їх до чола й до серця, потім злегка підняв її, притискаючи до грудей.
– Я прийшов, люба, – сказав він. – Нехай тебе Христос збереже і врятує, о Лігіє кохана!..
І не міг більше говорити, бо серце почало в нього нити від скорботи й любові, а скорботу не хотів перед нею виявляти.
– Я хвора, Марку, – відповіла Лігія, – і чи на арені, чи тут, у в'язниці, мушу померти… Але я молилась, аби тебе перед тим побачити, й ти прийшов: Христос мене почув!
Він іще не міг здобутися на слова й тільки притискав її до грудей, а вона мовила далі:
– Бачила тебе крізь вікно в Тулліанумі – і знала, що хотів прийти. А тепер Спаситель дав мені хвилинку ясності розуму, щоб ми могли попрощатися. Вже я йду до нього, Марку, але кохаю тебе й кохатиму завше.
Вініцій опанував себе, придушив біль у собі й заговорив голосом, якому намагався надати спокою:
– Ні, люба. Ти не помреш. Апостол велів сподіватися та обіцяв молитися за тебе, а він знав Христа, Христос його любив і ні в чому йому не відмовить… Коли б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Quo vadis», після закриття браузера.