read-books.club » Сучасна проза » Quo vadis 📚 - Українською

Читати книгу - "Quo vadis"

179
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Quo vadis" автора Генрік Сенкевич. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 147 148 149 ... 176
Перейти на сторінку:
тобі судилося померти, Петро не наказував би надіятись, а він мені сказав: «Сподівайся!» Ні, Лігіє! Христос змилується наді мною… Він не хоче твоєї смерті, він її не допустить… Присягаюся тобі іменем Спасителя, Петро молиться за тебе!

Настала тиша. Єдиний каганець, який висів над дверима, згас, але зате світло місяця лилося крізь отвір. У протилежному кутку підвалу запищало дитя й затихло. Знадвору лише долітали голоси преторіанців, які, відбувши свою зміну в охороні, грали біля муру в «дванадцять ліній».

– О Марку, – відповіла Лігія, – Христос сам благав Отця: «Позбав мене цієї чаші страждань», одначе випив її до дна. Христос сам помер на хресті, а тепер гинуть за нього тисячі, тож чому одну мене мав би пощадити? А хто я, Марку? Чула, як Петро говорив, що й він помре мучеником, а хто я проти нього? Коли прийшли до нас преторіанці, боялася смерті та мук, але тепер уже нічого не боюся. Дивись, яка це страшна в'язниця, а я йду на небо. Подумай, що тут є імператор, а там Спаситель, добрий і милосердний. І немає смерті. Ти мене кохаєш, отже подумай, яка буду щаслива. О Марку любий, думай, що ти там прийдеш до мене!

Тут замовкла, аби набрати повітря у свої хворі груди, потім піднесла до своїх уст його руку:

– Марку!

– Що, люба?

– Не плач за мною і пам'ятай, що ти там прийдеш до мене. Жила я недовго, але Бог подарував мені душу твою. Тож хочу сказати Христу, що хоч померла і хоч дивився на смерть мою, і хоч лишився в скорботі, одначе не нарікав на його волю і любиш його завше. Ти ж будеш його любити і терпляче перенесеш мою смерть?.. Бо тоді він поєднає нас, а я тебе кохаю і хочу бути з тобою…

Тут знову забракло їй повітря, й ледве чутним голосом договорила:

– Пообіцяй мені це, Марку!..

Вініцій, тремтячими руками обійнявши її, відповів:

– Присягаюся твоєю святою головою – обіцяю!..

Тоді в тьмяному світлі місяця проясніло її обличчя. Ще раз піднесла до вуст його руку і прошепотіла:

– Я дружина твоя!..

За муром преторіанці, що грали в «дванадцять ліній», завели голосну суперечку, але вони забули про в'язницю, про охоронців, про все на світі й, відчуваючи в собі душі ангельські, почали молитися.

Розділ LXI

Протягом трьох днів, а радше трьох ночей ніщо не порушувало їхнього спокою. Коли звичайна тюремна робота, що полягала у відокремленні померлих од живих і тяжкохворих од здорових, закінчувалась і натомлені охоронці вкладалися спати в коридорах, Вініцій заходив до підвалу, в якому була Лігія, й залишався в ньому до самісінького світанку. Вона клала йому голову на груди, й вони розмовляли тихими голосами про любов і смерть. Обоє мимоволі, в думках і розмовах, оддалялися все дужче від життя і втрачали відчуття реальності. Обоє були, як люди, що, відпливши на судні від суші, не бачать уже берега й занурюються поволі в безкінечність. Обоє перетворюються поступово на духів, смутних, залюблених одне в одного та в Христа і готових одлетіти. Часом лише до його серця вривався ще біль, як вихор, часом спалахувала, мов блискавка, надія, народжена з любові й віри в милосердя розіп'ятого Бога, і він з кожним днем усе більше відривався від землі й оддавався смерті. Вранці, коли виходив із підземелля, дивився на світ, на місто, на знайомих і на справи житейські мовби крізь сон. Все видавалося йому чужим, далеким, марним і скороминущим. Перестала його жахати навіть загроза мук, бо мав відчуття, що це щось таке, через що можна перейти ніби в забутті, з поглядом, спрямованим на щось інше. Обом здавалося, що починає вже їх огортати вічність. Розмовляли про любов, про те, як любитимуться й житимуть разом, але тільки вже по той бік могили, і якщо часом іще думки зверталися до земних справ, то лише як думки людей, які, готуючись у далеку дорогу, розмовляють про дорожні приготування. Зрештою оточувала їх така тиша, яка оточує дві всіма забуті колони десь у пустелі. Турбувалися вже тільки про те, щоб Христос їх не розлучив; а позаяк хвилина кожна зміцнювала в них ту певність, любили його як ланку, що мала поєднати їх і в безкінечному блаженстві, і в безкінечному спокої. Ще на землі опадав із них порох земний. Душі їхні ставали чистими як сльоза. Під загрозою смерті, серед поневірянь і страждань, у тюремному барлозі почалося для них небо, бо вона брала його за руку й вела, ніби вже спасенна і свята, до вічного джерела життя.

А Петроній дивувався, бачачи в обличчі Вініція все більший спокій і якесь дивне сяйво, якого не бачив раніше. Часом навіть виникали в нього припущення, що Вініцій знайшов шлях порятунку, й було йому прикро, що його в свої сподівання не втаємничує.

Врешті, не витримавши, сказав йому:

– Тепер ти маєш інший вигляд, тож не крийся від мене, бо хочу й можу бути тобі корисним: чи придумав щось?

– Придумав, – відповів Вініцій, – але ти вже мені не допоможеш. Ось після її смерті зізнаюся, що я християнин, і піду за нею.

– Значить, не маєш надії?

– Навпаки, маю. Христос її мені віддасть, і не розлучимось із нею вже ніколи.

Петроній заходив по атрію з виразом розчарування і досади, потім сказав:

– На це не треба вашого Христа, бо ту саму послугу може надати наш Танатос.[377]

А Вініцій усміхнувся смутно і сказав:

– Ні, любий, але ти цього не хочеш зрозуміти.

– Не хочу і не можу, – погодився Петроній. – Не час для суперечок, але пам'ятаєш, що ти говорив, коли нам не вдалося вирвати її з Тулліануму? Я втратив усяку надію, а ти сказав, коли ми повернулися додому: «А я вірю, що Христос може мені її повернути». Нехай же її тобі поверне. Коли кину коштовну чашу в море, не зуміє мені віддати її жоден із наших богів, але якщо і ваш не ліпший, то не знаю, чому б мав ушановувати його більше від колишніх.

– Він же мені віддасть її, – відповів Вініцій.

Петроній здвигнув плечима.

– Чи знаєш, – запитав, – що християнами мають освітити завтра сади імператора?

– Завтра? – перепитав Вініцій.

І перед близькою страшною реальністю серце в нього все-таки здригнулося в скорботі й жаху. Подумав, що це, може, остання ніч, яку зможе провести з Лігією, тож, попрощавшись із Петронієм, поспішив до доглядача Ям за своєю те серою.

Але тут чекало на нього розчарування, бо

1 ... 147 148 149 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Quo vadis», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Quo vadis"