Читати книгу - "Quo vadis"

– Як це пітьма?.. Нехай боги змилуються над тобою! Як це пітьма?

– Пітьма жахлива й непроглядна, в якій щось рухається і щось іде до мене. Але я не знаю що і боюся.

– Я завжди був певен, що вони чаклуни. Чи тобі що-небудь сниться?

– Ні, бо не сплю. Я не думав, що їх так скарають.

– Тобі їх жаль?

– Навіщо ви проливаєте стільки крові? Ти чув, що говорив той, із хреста? Лихо нам!

– Чув, – відповів тихо Вестин. – Але ж то палії.

– Неправда!

– І вороги роду людського.

– Неправда!

– І отруювачі вод.

– Неправда!

– І вбивці дітей…

– Неправда!

– Як же? – запитав здивовано Вестин. – Ти ж сам це говорив і віддав їх у руки Тигелліна!

– Тому й огорнула мене пітьма і смерть іде до мене… Часом здається мені, що я вже помер і ви також.

– Ні! То вони помирають, а ми живі. Але скажи мені: що вони бачать, помираючи?

– Христа…

– То їхній бог? Чи він могутній?

Але Хілон відповів також запитанням:

– Що то за смолоскипи мають палати в садах? Чув, що казав імператор?

– Чув і знаю. Їх називають «сарментиції» та «семіаксії»[375]… одягають на них жалобні туніки, просочені смолою, прив'язують їх до стовпів і підпалюють… Тільки б їхній бог не наслав на місто якого-небудь лиха… Семіаксії! То страшна мука!

– Ліпше це, бо не буде крові, – відповів Хілон. – Накажи рабові подати мені кратер до рота. Хочу випити, а розливаю вино, бо рука дрижить од старості…

Інші розмовляли в той час також про християн. Старий Доміцій Афр насміхався над ними.

– Їх так багато, – сказав, – що вони могли б розпалити громадянську війну, і, пам'ятаєте, були побоювання, чи не захочуть захищатися. А вони гинуть, як вівці.

– Нехай би спробували інакше! – сказав Тигеллін.

На це озвався Петроній:

– Помиляєтесь. Вони захищаються.

– Яким же чином?

– Терпінням.

– Це новий спосіб.

– Авжеж. Але чи можете стверджувати, що вони помирають, як звичайні злочинці? Ні! Вони помирають так, як ніби злочинцями були ті, хто їх засуджує на смерть, тобто ми й увесь римський люд.

– Що за дурниці! – вигукнув Тигеллін.

– Ніс abdera![376] – відповів Петроній.

Але інші, вражені влучністю його зауваження, почали переглядатися з подивом і повторювати:

– Правда! Є щось незвичайне й дивовижне в їхній смерті.

– Говорю вам, що вони бачать свого бога! – вигукнув Вестин.

Тоді кілька августіанів звернулося до Хілона:

– Гей, старий, ти їх знаєш добре: скажи нам, що вони бачать?

А грек виплюнув собі на туніку вино й відповів:

– Воскресіння!..

І затрусився так, що ті, які сиділи ближче до нього, вибухнули голосним сміхом.

Розділ LX

Вже кілька ночей підряд Вініцій проводив не вдома. Петронію спадало на думку, що він, може, знову склав якийсь новий план і працює над звільненням Лігії з Есквілінської в'язниці, одначе не хотів його ні про що запитувати, щоб не зашкодити роботі. Цей витончений скептик зробився теж до певної міри забобонним, а радше відтоді, як не вдалося вирвати дівчину з мамертинського підземелля, перестав вірити у свою зірку. Не розраховував, зрештою, і тепер на добрий результат зусиль Вініція. Есквілінська в'язниця, облаштована нашвидкуруч із підвалів будинків, які зруйновано для створення перешкоди пожежі, не була насправді такою страшною, як старий Тулліанум біля Капітолію, але охороняли її значно суворіше. Петроній розумів прекрасно, що Лігію переведено туди тільки для того, щоб не померла й не уникнула амфітеатру, отже легко йому було здогадатися, що саме з цієї причини мусять її пильнувати як ока в лобі.

– Певно, – говорив він собі, – імператор із Тигелліном призначають її на якесь особливе, страшніше від усіх видовище, і Вініцій скоріше сам загине, ніж зуміє її звільнити.

Вініцій, одначе, теж втратив сподівання, що йому вдасться її визволити. Нині міг це зробити лише Христос. Молодому трибунові вже йшлося тільки про те, щоб міг із нею побачитись у в'язниці.

З якогось часу не давала йому спокою думка, що Назарій влаштувався ж усе-таки в Мамертинській в'язниці як найманець для винесення трупів, отже, вирішив і собі спробувати цей шлях.

Підкуплений за величезну суму доглядач Смердючих Ям погодився його взяти в число своїх людей, яких щоночі посилав за трупами до в'язниці. Небезпеки бути впізнаним для Вініція було небагато. Цьому сприяли: темрява, одяг раба й погане освітлення в'язниці. Зрештою, кому могло спасти на думку, щоб патрицій, онук і син консулів, міг перебувати серед могильщиків, наражаючись на небезпеку вдихання випарів в'язниці та Смердючих Ям, став до роботи, до якої людей змушувала тільки неволя або надзвичайні злидні?

Але він, коли настав довгожданий вечір, з радістю обв'язав стегна та обгорнув голову ганчіркою, просоченою скипидаром, і з хвилюванням у серці вирушив разом з гуртом інших могильщиків на Есквілін.

Преторіанці, які охороняли в'язницю, не чинили їм перешкод, усі ж бо забезпечені були відповідними тесерами, які центуріон перевіряв при світлі ліхтаря. За хвилину великі залізні двері відчинилися перед ними, і вони ввійшли.

Вініцій побачив перед собою величезний склепінчастий підвал, із якого був вихід до інших. Тьмяні каганці освітлювали приміщення, переповнене людьми. Одні лежали під стінами, чи то занурені в сон, чи то мертві. Інші оточили велику посудину з водою, що стояла посередині, з якої пили, наче змучені пропасницею, деякі сиділи на землі, обпершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, де-не-де спали діти, попритулявшись до матерів. Навколо чулися то стогони й голосне прискорене дихання хворих, то плач, то шепотіння молитви, то спів гімну впівголоса, то прокльони охоронців. У задушливому повітрі підземелля відчувався трупний сморід. У похмурих глибинах ворушилися темні постаті, ближче ж, при миготливих каганцях, видно було бліді, перелякані обличчя, виснажені голодом, зі згаслими або запаленими гарячкою очима, з посинілими губами, зі струмками поту на лобах і злиплим волоссям. По кутках голосно марили хворі, інші просили води, деякі – щоб їх вели на смерть. А була ж це в'язниця менш страшна, ніж старий Тулліанум. У Вініція від вигляду цього підвалу підкосилися ноги й перехопило подих. Від думки, що Лігія перебуває в цьому жахливому убозтві, волосся заворушилося на голові, а на вустах завмер крик розпачу. Амфітеатр, ікла диких звірів, хрести – все було ліпше від цих страхітливих, заповнених трупним смородом підземель, у яких благальні людські голоси повторювали з усіх кутків:

– Ведіть нас на смерть!

Вініцій впився нігтями в долоні, бо відчував, що слабне і ось-ось знепритомніє. Все, що досі пережив,