Читати книгу - "Ім’я вітру"

Виходячи, я зазирнув у Кілвінів кабінет і побачив, як Кілвін сидить за робочим столом, знічев’я вмикаючи та вимикаючи мою лампу. Його обличчя знову стало відстороненим, і я не сумнівався, що його мозок, подібний до величезної машини, був зайнятий думками про півдесятка різних речей одночасно.

Щоби привернути його увагу, я постукав по одвірку.

— Майстре Кілвін.

Він не повернувся до мене.

— Так?

— А чи не можна купити лампу мені? — запитав я. — З нею я міг би читати ночами. Зараз я ще витрачаюся на свічки. — Я ненадовго замислився, чи не заламати руки, але вирішив цього не робити. Надто вже це мелодраматично.

Кілвін добряче замислився. Знову ввімкнув лампу, яку тримав у руці, і вона тихенько клацнула.

— Творіння власних рук купити не можна, — сказав він. — Час і матеріали, які пішли на нього, належали тобі.

Він простягнув її мені.

Я ввійшов до кабінету, щоб її взяти, але Кілвін відсмикнув руку й поглянув мені в очі.

— Я мушу чітко сказати одне, — серйозно продовжив він. — Її не можна ні продавати, ні здавати в оренду. Навіть тому, кому ти довіряєш. Загубившись, вона врешті-решт опиниться не в тих руках, і хтось почне нишпорити з нею в темряві, займаючись чимось нечесним.

— Даю вам слово, майстре Кілвін. Нею не буде користуватися ніхто, крім мене.

Ідучи з майстерні, я постарався зберегти нейтральний вираз обличчя, проте в душі я широко, задоволено всміхався. Манет сказав мені саме те, що мені треба було знати. До Архівів був ще один шлях. Потаємний шлях. Якщо він існує, я можу його знайти.

Розділ шістдесят п’ятий

Іскра

Я заманив Віла з Сімом до «Еоліяна», пообіцявши їм безкоштовну випивку — єдиний прояв щедрості, який міг собі дозволити.

Розумієте, хоча втручання Емброуза й позбавило мене можливості знайти собі покровителя серед заможної шляхти, все одно залишалося вдосталь пересічних любителів музики, які замовляли мені більше випивки, ніж я міг спокійно спожити особисто.

Ця проблема мала два простих рішення. Я міг стати п’яницею або скористатися домовленістю, яка існує, відколи на світі є корчми та музиканти. Стежте за мною — зараз я відхилю завісу й покажу один давній менестрельський секрет…

Припустімо, що ви прийшли до шинку. Слухаєте, як я граю. Ви смієтеся, плачете й узагалі чудуєтеся моїй майстерності. Опісля ви хочете показати своє схвалення, але не маєте можливості подарувати мені чималу суму, як який-небудь заможний купець або шляхтич. Тож ви пропонуєте замовити мені випивку.

Однак я вже випив. Один раз або кілька разів. А може, я стараюся зберегти ясну голову. Чи відхилю я вашу пропозицію? Звісно, що ні. Так я просто змарнував би цінну можливість, а вам би, скоріше за все, здалося, що вами згордували.

Замість цього я люб’язно погоджуюсь і прошу в шинкаря ґрейсдельський мед. Або саунтен. Або біле вино певного врожаю.

Важлива тут не назва напою. Важливо, що цей напій насправді не існує. Шинкар подає мені воду.

Ви оплачуєте випивку, я люб’язно вам дякую, і всі розходяться щасливими. Згодом шинкар, корчма та музикант ділять ваші гроші натроє.

Буває навіть краще: у деяких вишуканих закладах дозволяють залишати випивку як своєрідний кредит на майбутнє. «Еоліян» був саме таким закладом.

Ось так мені, попри злиденне становище, вдалося принести до столика, за яким чекали Віл і Сім, цілу темну пляшку скатену.

Віл зі вдячністю оглянув її, тим часом як я сів.

— З якого це особливого приводу?

— Кілвін схвалив мою симпатичну лампу. Зараз ви бачите перед собою нового молодшого рукотворця Аркануму, — не без самовдоволення сказав я. Більшість студентів ходить в учнях щонайменше три-чотири семестри. Про те, що мій успіх із лампою був половинчастим, я змовчав.

— Ну, нарешті, — саркастично промовив Віл. — Скільки на це пішло часу — майже три місяці? Люди вже почали говорити, що ти втратив спритність.

— Я гадав, що ви будете більш задоволені, — відповів я, знявши віск, яким була запечатана пляшка. — Можливо, дні моєї скнарості добігають кінця.

Сім зневажливо пирхнув.

— Та ти зовсім не скупишся на випивку, — зауважив він.

— П’ю за те, щоб тобі й далі щастило в рукотворстві, — промовив Віл і підсунув свою склянку до мене. — Бо знаю, що це принесе нову випивку в прийдешньому.

— До того ж, — зауважив я, остаточно здерши віск, — завжди є шанс, що, якщо я достатньо тебе напою, ти коли-небудь пропустиш мене до Архівів, як сидітимеш там на вході, — старанно зберігаючи веселість у голосі, я позирнув на нього, щоб оцінити його реакцію.

Віл повільно надпив, не дивлячись мені у вічі.

— Я не можу.

У мене всередині похмуро залягло розчарування. Я зневажливо махнув рукою, ніби мені не вірилося, що він сприйняв мій жарт всерйоз.

— Ой, та я знаю…

— Я про це думав, — перебив мене Вілем. — Зважаючи на те, що ти не заслужив на покарання, яке дістав, а я знаю, як сильно це тебе турбувало. — Віл трохи випив. — Лоррен час від часу виганяє студентів тимчасово. На кілька днів за надто гучні розмови в Склепі. На кілька витків у разі необережного поводження з книжкою. Але заборона доступу — це дещо інше. Такого не було вже багато років. Усі це знають. Якби хтось тебе побачив… — Він захитав головою. — Я втратив би місце канцеляра. Нас обох могли б відрахувати.

— Не картай себе, — попросив я. — Уже само по собі те, що ти про це замислився, означає…

— Щось ми трохи розклеїлися, — втрутився Сім, стукнувши своїм келихом по столу. — Відкоркуй пляшку — і ми вип’ємо за те, щоб Кілвін вразився настільки, щоб поговорити з Лорреном і вмовити його знову пустити тебе до Архівів.

Я всміхнувся й почав вкручувати штопор у корок.

— У мене кращий план, — зізнався я. — Голосую за те, щоб випити за вічне заплутання й збентегу такого собі Емброуза Оссела.

— Гадаю, ми всі можемо на це пристати, — озвався Віл і підняв свій келих.

— Боже великий, — притишеним голосом промовив Сіммон. — Погляньте, що знайшов Деох.

— Що таке? — поцікавився я, зосередившись на корку, який хотів дістати весь і одразу.

— Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. — Сімове бурчання звучало незвично сердито. — Його можна зненавидіти вже за це.

— Сіме, твої вподобання в жінках у найкращому разі сумнівні. — Корок звільнився з приємним звуком, і я переможно продемонстрував його співрозмовникам. Жоден з них не звернув на мене уваги: їхні погляди були прикуті до дверей.

Я повернувся й собі. На мить