Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ви б могли підкинути мене до редакційної кімнати Меґґі? Поки ви повернетеся, вони, можливо, вже й випустять вас.
— Ні. Ми в пастці, — відповів Ґрок. — Цілий тиждень тоне цей корабель, а рятувальних човнів — катма. Тож тікай, поки і тебе не притопили!
— Ну-ну, — заспокійливо мовив охоронець. — Тільки без параної.
— Ви тільки послухайте його! — Ґрокове обличчя було біле, мов крейда. — Теж мені знайшовся один студійний охороно-психіатр! Ну, давай, сідай. Прокатайся востаннє!
Я завагався, вглядаючись в обличчя, яке являло собою перехресну штриховку емоцій. Усі частини Ґрокового чола, зазвичай такого браво-пихатого, — наразі танули. От мовби на телеекрані тестовий зразок, що спочатку затуманиться, тоді чітко завидніє та й розтане. Все ж таки я заліз до салону й захряснув дверцята, й автівка рвонула вперед по маніакальній дорозі.
— Агей, чого так шпарко?
На максимальній швидкості ми пролітали повз павільйони звукозапису. Двері кожного були розчахнуті навстіж: провітрювання. Принаймні шість їх свіжопофарбовано. А старі павільйони зносили й виносили на осоння.
— Якого-небудь іншого дня це було б чудово! — виголосив Ґрок, перекрикуючи рев двигуна. — Мені б це сподобалось. Хаос — мій харч. Біржі лусь-лусь? Пороми тонуть? Красота! Тисяча дев’ятсот сорок шостого я повернувся до Дрездена, щоб помилуватися зруйнованими будинками та людьми, які все ще боялися бомбардувань.
— Та що ви кажете!
— А ви б не хотіли це побачити? Чи лондонські пожежі тисяча дев’ятсот сорокового. І щораз людство поводиться геть відворотно. Я зазнав щастя!
— А хороші речі хіба вас не ощасливлюють? Артистичні люди, творчі чоловіки й жінки?
— Ні-ні! — Ґрок усе ще не гальмував. — Таке вганяє в депресію. Затишшя у проміжках між дурощами. Саме те, що є кілька таких наївних телепнів, котрі угноюють ландшафт своїми зрізаними трояндами та мистецтвом натюрморту, лише краще висвітлює, виопуклює тих троглодитів, дрібних черв’яків і звивистих гадів, які змащують попідземні машинерії й котять світ до загибелі. Я давно вже собі вирішив: позаяк континенти — то неозора густа тванюка, я куплю собі щонайбільші рибальські чоботи та й чалапатиму по тій багнюці, мов мале дитя. Але ж це курям на сміх: замкнути нас у цій дурнячій фабриці! Я волію сміятися з неї, а не щоб вона мене знищила. Ану, тримайся!
Ми саме об’їжджали Голготу.
Я мало не закричав.
Бо Голготи не було!
За тим пагорбом крематорій пахкав у небо великими султанами чорного диму.
— То чи не три хрести згоряють, — висловив я припущення.
— Чудово! — пирхнув Ґрок. — Цікаво, чи не закимарить І.Х. цієї ночі на Опівнічному Пильнуванні?
Я обернув голову, щоб краще його бачити.
— А ви добре знаєте І.Х.?
— Того Мускатного Месію? Та то ж я його й зробив! Якщо вже я поробив брови та бюсти іншим, то чом і не зробити Христові рук? Отож я й наростив трохи плоті, аби його пальці мали витонченішнй вигляд: руки Спасителя! А чом би й ні? Хіба релігія — то не жарт? Люди гадають, нібито вони спасенні. А ми знаємо: зовсім ні! Але ж доторк тернового вінця, але ж стигмати!
Тут Ґрок, мало не гуркнувшись у телефонний стовп, заплющив очі, звернув і зупинився.
— Я здогадувався, що то ви над ним потрудилися, — спромігся я нарешті на якесь слово.
— Граєш Христа — то й будь Ним! Я й сказав I.X.: «Зроблю тобі такі колоті рани, що показуватимеш на виставках Ренесансу! Пришию тобі стигмати і від Мазаччо, й від да Вінчі, й від Мікеланджело! Із мармурової плоті Скорботної Матері — Pieta!» І ви ж самі бачили, як у певні вечори…
— …стигмати кровоточать.
Я штовхнув дверцята, і вони широко відчинились.
— Мабуть, решту дороги я пройду пішки.
— Ні-ні! — вибачливо, але якось різко засміявся Ґрок. — Ви мені потрібні. Яка іронія! Аби перегодом ви допомогли мені проскочити в головні ворота. Ото йдіть переговоріть із Ботвін, а тоді й помчимо пекельним вихором!
Я нерішуче тримав дверцята напіввідчиненими. Але Ґрок начебто був у стані якоїсь веселої паніки, сміхотливої — аж до істерії, тож мені більше нічого не лишалось, як тільки зачинити дверцята. І Ґрок повіз мене далі.
— Питайте, питайте, — підохочував мене він.
— Гаразд, — і я спробував щось дізнатися. — А як щодо всіх тих облич, які ви зробили прекрасними?
Ґрок натис на педаль газу.
— Усіх їх я запевняв, що та краса буде їм на віки вічні, і вони, придурки, мені вірили. Та хоч там як, а я йду у відставку — якщо вискочу з головних воріт. Придбав квиток на круїз довкола світу, на завтра. Тридцять років я сміявся, а тепер мої смішки обернулися гадючою отрутою. Менні Ляйбер? Помре як не сьогодні, то завтра. Док? Чи відомо вам? Він пропав.
— Десь подався?
— Хто ж його знає? — Але Ґрокові очі ковзнули у північному напрямі, до муру, що розділяв студію і цвинтар. — Відлучили від громади?
Їдемо далі. Ґрок закивав головою.
— От Меґґі Ботвін мені до вподоби. Вона — хірург-перфекціоніст, як оце й я.
— Але висловлюється вона інакше, не так, як ви.
— Та хай би вона отак заговорила, то негайно й згинула б. А от ви? Ну, звільнення від ілюзій колись та приходить — рано чи пізно. Вам стукне сімдесят, поки ви збагнете, що перейшли мінне поле, закликаючи військо ідіотів: «Ходіть сюди!» Ваші фільми будуть забуті.
— Ні, — заперечив я.
Ґрок зиркнув на моє затяте підборіддя й уперту горішню губу.
— Хай ні, — припустив він. — Маєте вигляд таки істинно святого дурня. Але не ваші фільми.
Тут ми звернули ще за один ріг, і я кивнув на тесль, прибиральників і малярів.
— Хто наказав їм робити всю цю перешарапку?
— Звісно, Менні.
— Але хто йому наказав? Хто тут командує по-справжньому? Той, хто ховається за дзеркалом? Чи хтось такий сидить у стіні?
Ґрок ураз різко загальмував і задивився вперед. Я виразно бачив охайні стібки навколо його вух.
— На це запитання неможливо дати відповідь.
— Ні? — сказав я. — А я ось роззираюся, і що ж бачу? Студія якраз знімає вісім фільмів. Один із них величезний, наш епос про Ісуса, тут іще днів два зйомок. І зненацька, ні сіло ні впало, чиясь примха — хтось каже: «Потрощіть двері!» І починається якесь ошаліле замальовування й зачищання. Це ж божевілля: зачинити студію з бюджетом щонайменше сто тисяч доларів за день. І що це дає?
— Що ж? — спокійно спитав Ґрок.
— Ну, я бачу дока, а він — медуза, отруйна, але ж без хребта. Гляну на Менні — так його ж зад якраз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.