Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Чи ж усі вони були мертві, коли занесли їх сюди?

— Ні, не всі, — признався священик, пригадуючи те жахіття.

— Дякую, отче.

— А за що? — він був заплющив очі, із болем голови пригадуючи, а це й розплющив їх, із новим нападом болю. — Чи ж ви хоч знаєте, у що влізли?

— Боюсь уточнювати.

— Ото їдьте додому, вмийтеся гарненько та, даруйте за грішну пораду, добряче упийтесь!

— Це вже запізно. Отче Келлі, а кого ви тоді відспівали: когось одного чи й усіх?

Панотець Келлі захитав, замотиляв головою, неначе одбивався від лихих духів.

— Припустімо, я й відспівав когось?!

— Чоловіка на прізвище Слоун?

— Був уже мертвий. І все-таки я поблагословив його.

— А інший чоловік?

— Отой великий, славетний, всемогутній…?

— Арбутнот, — договорив я за нього.

— І його я поблагословив, і відспівав, і святою водою побризкав. І тоді він помер.

— Помер — себто і задубів, і вистягся навіки, справді переставився?

— Христе-Боже, як ви висловлюєтесь! — він удихнув повітря, а тоді видихнув із ним: — Усе те — так!

— А жінка? — допитувався я.

— Із нею найгірше було! — вигукнув він, і ще дужча блідість зігнала з його обличчя попередню, слабшу блідоту. — 3 глузду з’їхала. Ошаліла чи й гірше. Душа мовби й відлетіла, і годі увіпхнути її назад. У пастці між двома. Боже мій! Це нагадало мені ті п’єси, що я бачив замолоду. Падає сніг. Офелія зненацька вбралася у жахливо блідий супокій і ступає у воду, й не так тоне, як тане — розтає в остаточне божевілля, в таку холодну тишу, що її ані ножем не вріжеш, ані звуком чи вигуком не порушиш. Навіть смерть неспроможна була струснути зиму, яку допіру знайшла та жінка. Чи ви чули таке? Один психіатр сказав колись! Вічна зима. Сніговий край, куди як забредеш, то навряд чи й вибредеш. Та пані Слоун, у пастці поміж двох тіл, виставлених там, у домі священика, не знала, як із цього вийти. То вона просто й кинулася сторчголов в ополонку. Тіла забрали ті самі студійці, що були занесли їх сюди на останній передих.

Це все він проговорив до стіни. А тоді звернув погляд на мене, сповнений тривоги та дедалі дужчої ненависті.

— Уся та подія протривала… скільки ж? Якусь годину. Але відтоді, усі ці роки, вона переслідувала мене.

— Емілі Слоун що — досі божевільна?

— Якась жінка повела її геть. Акторка. Забув, як її звати. Емілі Слоун навіть не усвідомлювала, що її кудись ведуть. Чув я, що вона померла десь за тиждень — чи й за два?

— Ба ні, — заперечив я. — За три дні після тієї автотрощі відбувся потрійний похорон. Арбутнота поховали окремо, а Слоунів разом, в одному склепі. Принаймні легенда така існує.

— Та дарма, — легко переробив свою версію священик. — Так чи інак — померла.

— Аж ніяк не дарма! — заперечив я. — Де ж саме вона померла?

— Я тільки й знаю, що вона тоді не потрапила до моргу, що через дорогу.

— То, значить, потрапила до лікарні?

— Я все, що знав, те вам і сказав.

— Не все, отче, а лиш дещицю…

Я підійшов до вікна й визирнув на бруковане подвір’я та під’їзну доріжку, що вела до нього.

— Якби я ще колись до вас прийшов, чи повторили б ви мені ту саму історію?

— Я взагалі не повинен був нічого вам казати! Я й так порушив клятву не розголошувати тайни сповіді!

— Ні, ви нічого не сказали мені по секрету. Просто це трапилося. Ви це бачили. І вам стало легше від того, що ви нарешті висповідалися — мені.

— Ідіть уже, — священик зітхнув, іще налив собі, вихилив. Але щоки його так і лишилися бліді. Він тільки ще більше розплився тілом. — Я дуже стомився.

Я відчинив двері священицького кабінету й задивився, через залу, на вівтар, що аж ярів від коштовного каміння, та срібла, та золота.

— Як це така маленька церква розжилася на такі багаті інтер’єри? — запитав я. — Тут сам баптистерій міг би профінансувати одного кардинала й оплатити вибори папи.

— Колись, — отець Келлі втупився у свій порожній келих, — я залюбки послав би вас до геєни вогненної.

Келих вислизнув із його пальців. Та священик і не зворухнувся, аби визбирати скалки.

— До побачення, — сказав я.

І вийшов на осоння.

Туди далі, через дві й ще одну порожні ділянки, на північ від церковних задвірків, буяли бур’яни: там висока трава, і дика конюшина, та ще пізні соняхи кивали головами на теплому вітрі. А ще трохи далі стояв двоповерховий каркасний будинок, а на ньому виведено неоновими літерами, що не світилися, назву закладу: САНАТОРІЙ «ГОЛІГОК-ГАУС».

А на доріжці, що звивалася крізь бур’яни, мені мов привиділися дві примари. То одна жінка вела іншу геть.

«Акторка, — був сказав отець Келлі. — Забув, як її звати».

Бур’яни з сухим шепотом хилилися на доріжку.

Ось одна з тих двох жінок уже й повертається доріжкою, сама-одна, й плаче.

— Констанс?.. — стиха вигукнув я.

62

Я обійшов Ґауер і ще трохи далі, аби заглянути до студійних воріт.

«Гітлер у своєму бункері під землею в останні дні Третього Рейху!» — подумав я.

«Рим палає, а Нерон шукає нові смолоскипи…»

«Марк Аврелій, сидячи у своїй ванні, розтинає собі зап’ястя, щоб життя витекло з нього…»

І все це лише тому, що хтось десь там викрикує накази, наймає малярів із надмірною кількістю фарби, а ще — чоловіків із надзвичайно великими пилосмоками, аби висмоктали геть увесь підозрілий порох.

На всю студію відчиненими залишено тільки одні ворота, де насторочено чигають аж троє охоронців, аби впускати-випускати малярів та прибиральників, а ще — перевіряти, кому яке належить обличчя.

Цієї миті під ворота зсередини студії з ревом — повним газом — підкотив Станіслав Ґрок у своєму крикливо-червоному «бритиш-морґані» й гукнув:

— Виїхати!

— Ні, сер, — спокійно відказав охоронець. — Згори наказ: протягом двох наступних годин щоб ніхто не покинув студії.

— Але ж я громадянин міста Лос-Анджелес! А не цього клятого герцогства.

— Чи означає це, — спитав я крізь ґрати, — що я, як увійду, то вже й не зможу звідси вийти?

Охоронець торкнув дашок свого кашкета й вимовив моє ім’я.

— Ви можете і зайти, і вийти. Такий наказ.

— Дивно, — мовив я. — Чому тільки я?

— Прокляття! — Ґрок почав висідати з машини.

Я пройшов у невеличкі двері в ґратах