Читати книгу - "Трилогія смерті"

підходить для високих дитячих стільчиків. Ви? Під вашою машкарою ховається якась інша машкара, а під тією — іще інша. Жоден із вас не має барила з динамітом чи потужної електричної помпи, аби знести всю цю клятенну студію. І все ж таки вона падає. Мені студія бачиться як великий білий кит. Летять гарпуни… Отож, має бути і справдешній маніакальний капітан.

— Тоді скажіть мені, — запитав Ґрок, — хто ж тут Ахав?

— Мрець, котрий стовбичить на драбині на цвинтарі й роздає накази. А ви всі — у нього на побігеньках, — відповів йому я.

Ґрок тричі бликнув на мене ігуано-ящірчаними позирками тих його великих темних очей.

— Не я, — усміхнувся він.

— Ні? А чому?

— Тому що — ти, дурню заплішений! — Ґрок просяяв, задивившись на небо. — Ти тільки подумай головою своєю! Є ж лише двоє геніїв, здатних зліпити отого твого мертвяка й висадити його на драбину в дощ, аби він заглядав через мур і зупиняв людям серця! — І тут на Ґрока напав такий дурносміх, що мало й не задушив його. — І хто ж то міг би отак змоделювати подібне обличчя!

— Рой Гольдстром!

— Так! А ще хто?

— Ленінів… — почав я і затнувся. — Ленінський гример?

Тут Станіслав Ґрок обдарував мене всім світлом своєї усмішки.

— Станіслав Ґрок! — насилу здолав я оніміння. — …Ви.

Він скромно вклонився — сама скромність.

«Ви! — подумав я. — А ніяке не Чудовисько, що переховується по склепах, а тоді лізе по драбині, щоб виставити свого опудалоподібного Арбутнота, аби зупинити студію на смерть… ні! Це просто Ґрок, людина, яка сміється, крихітний Конрад Вейдт із пришитою навіки до його обличчя усмішкою!»

— А навіщо? — запитав я.

— Навіщо? — самовдоволено осміхнувся Ґрок. — Господи, та щоб усе це якось розворушити! Боже мій, яка ж тут, із року в рік, панувала нудота! Док хворий, на голках вилежується. Менні розривається надвоє. А мені так бракує сміху на цьому кораблі дурнів! Ну, то хай хтось постане з мертвих! Але ти все зіпсував: тіло знайшов, та не розказав нікому. А я ж сподівався, що ти так і чкурнеш на галай-балай по вулицях, галайкаючи на всю горлянку! Та тобі й наступного дня мов заціпило. Довелося мені зробити кілька анонімних дзвінків, аби таки погнати студію на цвинтар. І що тут зчинилося! Галас, чистісіньке тобі пекло!

— І то ви надіслали мені ще одну записку, аби приманити мене з Роєм до «Браун-Дербі», щоб ми побачили Чудовисько?

— Я — а хто ж іще?

— І все це, — я ледве спромігся поворушити язиком, — просто задля жарту?

— Ну, не зовсім. Студія, як ви напевне помітили, сидить охляп на тій ненажерливій тріщині, відомій як розлом Сан-Андреас, і вона завжди ладна потрясти землю. Ті струси я відчув багато місяців тому. Отож я приставив драбину до муру та й висадив мерчика нагору. Чим і платню собі підвищив, як ви могли б сказати.

— Шантаж! — немовби десь із глибин підсвідомого прошепотів мені Крамлі.

А Ґрок аж підскакував, аж звивався, тішачись власного розповіддю.

— Налякав і Менні, і дока, й І.Х., і всіх-усіх, навіть саме Чудовисько!

— Навіть Чудовисько? Ви хотіли і його перелякати?!

— А чом би й ні? Юрба! Кліка! Змусити всіх їх платити… поки не дізналися, що то ж я смикаю за всі ниточки. Зчинити колотнечу, загребти грошики та й тю-тю на вихід!

— А це ж означає — о Боже! — виснував я, — що ви запевне знали про Арбутнотове минуле, про його смерть. То що, його отруїли? Це стало причиною смерті?

— Ах, — зронив Ґрок, — пусті вигадки, спекуляції.

— А багато людей знають, що ви купили отой кругосвітній квиток?

— Тільки ти, бідолашний, сумний, гарний і приречений хлопче. Але, здається мені, хтось таки здогадався. Бо чого б іще було їм замикати головні ворота — робити мені пастку?

— Атож, — погодився я. — Вони ж бо тільки допіру викинули Гріб Господній з усім гамузом. А їм таки треба носитися хоч би з чиїм тілом.

— Зі мною! — зненацька зблід Ґрок.

Тут із нами порівнялося авто студійної поліції.

Один охоронець виткнувся у віконце.

— Вас хоче бачити Менні Ляйбер.

Ґрок зіщулився, зморщився: його тіло полетіло в його ж кров, кров — у душу, а душа — в ніщоту.

— Оце ж і воно! — прошепотів Ґрок.

Я уявив собі офіс Менні, а далі його стола — те дзеркало, а за дзеркалом — оті катакомби…

— Вирвіться й тікайте! — сказав я.

— Дурню! — відказав Ґрок. — Чи ж далеко я втечу? — тремкими пальцями він поплескав мою руку. — Чудило ти, але хороше чудило. Ні, віднині всяк, кого побачать зі мною, полетить сторчоголов у мальстрім, як смикнуть ланцюга. Ось, бери!

Він посунув по сидінню до мене портфель, на мить відкрив і закрив його. Перед моїм зором блиснули паки стодоларових купюр.

— Хапай, — сказав Ґрок. — Мені вони вже без користі. Швидко сховай. Великі гроші — на все життя вистачить.

— Ні, дякую.

Він знову підсунув мені той портфель, впритул до ноги. Я відсунувся — от ніби крижаний кинджал ударив мені в коліно.

— Чудило, — зронив він. — Але хороше чудило.

Я висів.

Поліційне авто поповзло попереду, з тихим бурмотінням двигуна, і разок тихо тутукнуло класоном. Ґрок подивився на ту машину, а тоді на мене, уважно оглядаючи мої вуха, повіки, підборіддя.

— Твоя шкіра ще протримається, без сторонньої допомоги, ну, років тридцять, туди-сюди один рік.

Його рот був забитий слиною. Він покрутив очима, вхопився за кермо своїми хапучими-загребущими пальцями й поїхав геть.

Поліційна машина звернула за ріг, а його «морґан» — слідком за нею: невеличкий похоронний кортеж до задвіркового студійного муру.

63

Я видерся східцями до зміїного палацу Меґґі Ботвін. Так я прозвав це приміщення за линовища викинутих сцен, побічні скрутні плівок чи то в каністрі, а чи поповзом по підлозі.

Її кімнатчина пустувала. Старі примари десь здиміли. Подалися ті змії-гади до свого підземного вирію деінде.

Став я посеред спорожнілих полиць та й зароззирався надовкола, аж поки укмітив записку, приклеєну до її мовчущої мувіоли.

ДОРОГИЙ ГЕНІЮ! ДВІ ГОДИНИ ДЗВОНИЛИ — Й НЕ ДОДЗВОНИЛИСЯ ДО ТЕБЕ. МИ ОБЛИШИЛИ БИТВУ ЗА ЄРИХОН І ВТЕКЛИ. ОСТАННІЙ БІЙ ПРИЙМЕМО В МОЄМУ БУНКЕРІ НА СХИЛІ ГОРИ. ТЕЛЕФОНУЙ. ПРИХОДЬ! ЗІҐ ХАЙЛЬ! ФРІЦ ІДЖЕКЛІНА-ПАТРАЧКА.

Я склав ту записку вчетверо: закладу в мій щоденник, аби було що почитати на старості літ. Спустився східцями й подався до виходу зі студії.

Ніде не було видно жодного загону штурмовиків — аніде.

64

Ходячи з Крамлі понад берегом,