Читати книгу - "Під куполом"

Барбі кивнув. Здавалося, що вся лікарня заповнена тільки криками Джорджії.

— Расті вколов їй морфін, але вона довго не могла вимкнутися. У неї організм, як у коняки.

— А свідомість алігатора, — додала Джинні своїм безпорадним голосом. — Я нікому б не побажала такого, як трапилося з нею, але все одно це збіса гарний приклад відплати карми. Скільки я вже тут? Мій годинник розбився к чорту.

Барбі поглянув на свій.

— Зараз чотирнадцята тридцять. Отже, я гадаю, ти десь на п'ять з половиною годин уже наблизилась до одужання.

Різко крутнувшись, він почув, як йому хруснуло у спині, а потім трохи попустило. Барбі вирішив, що Том Петті таки мав рацію: чекання — це найважча річ[293]. Він припускав, що, опинившись у камері, почуватиметься легше. Якщо взагалі залишиться живим. Раптом мозок йому прохромила думка, що бути застреленим за спротив під час арешту — можливо, найзручніший для нього вихід.

— Про що ти думаєш, що так усміхаєшся? — спитала вона.

— Ні про що, — він уже тримав у руці пінцет. — А тепер лежи тихо, поки я займатимуся делікатною справою. Раніше почнемо — раніше закінчимо.

— Мені слід встати і включитися в роботу.

— Якщо спробуєш, твоє включення вмент завершиться падінням на підлогу.

Вона звернула увагу на пінцет:

— Ти добре знаєш, що збираєшся з цим робити?

— Ще б пак. Я колись завоював золоту медаль на Олімпіаді по вийманню скла.

— У тебе коефіцієнт патякання дурниць ще вищий, ніж у мого колишнього чоловіка, — вона вже трішечки посміхалась.

Барбі здогадувався, як їй боляче, навіть зі знеболювальним у крові, і йому подобалася її витримка.

— Ти ж не збираєшся виявитися тим медиком, що сам, опинившись в ролі пацієнта, тут же перетворюється на тирана? — спитав він її.

— Таким був доктор Гаскелл. Він якось загнав собі скабку під ніготь великого пальця, а коли Расті запропонував йому її витягти, Чудотворець сказав, що довіриться тільки спеціалісту, — розсміялася вона, але тут же здригнулась і застогнала.

— Якщо тебе це хоч трішечки розрадить, скажу, що коп, котрий тебе вдарив, отримав собі камінь в голову.

— Знову ж таки, карма. А він уже на ногах?

— Атож.

Мел Ширлз ще дві години тому самотужки вийшов із лікарні з перев'язаною головою.

Коли Барбі нахилився до неї з пінцетом, вона інстинктивно відвернула голову. Він повернув її на місце, натиснувши рукою — дуже делікатно — на її менш розпухлу щоку.

— Я розумію, ти мусиш, — промовила вона. — Просто я, немов та дитина, коли справа торкається очей.

— Зважаючи на те, як сильно він тебе вдарив, тобі ще пощастило, що скло застрягло навкруг очей, а не потрапило в них.

— Так, я знаю. Але прошу, не роби мені боляче, гаразд?

— Гаразд, — погодився він. — Ти вже невдовзі будеш на ногах, Джинні. Я все зроблю скоренько.

Він витер руки, воліючи, щоб вони були геть сухими (рукавичок не надягав, сумнівався, що зможе в них як слід утримувати пінцет), тоді нахилився ближче. У бровах і навкруг очей застрягло з півдесятка скалок від лінз її розбитих окулярів, але той крихітний кинджал, що непокоїв його найбільше, стирчав у куточку її лівого ока. Барбі був певен, що Расті сам би його витяг, аби помітив, але він концентрувався на її носі.

«Зроби це швидко, — нагадав він собі. — Хто вагається, той і обсирається».

Він витяг осколок і кинув його у пластиковий лоток на столі. На тому місці де той щойно стирчав, набубнявіла крихітна насінина крові. Барбі видихнув:

— Окей. Решта — то ніщо. Легкий хліб.

— Твої б слова та до Бога, — сказала Джинні.

Тільки-но він витяг останню скалку скла, як відчинилися двері, до оглядової ввійшов Расті й сказав Барбі, що потребує його допомоги. Фельдшер тримав у руці бляшану коробку.

— Допомоги з чим?

— Там один ходячий геморой, — пояснив Расті. — Цей сракоголовий тип хоче піти звідси зі своєю незаконною здобиччю. За інших умов я б радо спровадив його геть за двері, але саме тепер я можу його використати.

— Джинні? — спитав Барбі. — Ти в порядку?

Вона махнула рукою в бік дверей. Він вирушив услід за Расті, але тут вона його покликала:

— Агов, красунчику…

Він обернувся, і вона послала йому повітряний цілунок. Барбі його вловив.

8

У Честер Міллі був лише один дантист. На ім'я Джо Боксер. У кінці Страут-лейн розташовувався його зуболікарський офіс, де з вікон кабінету відкривався мальовничий вид на річечку Престіл і міст Миру. Приємний краєвид, знаєте, якщо сидиш прямо. Більшість відвідувачів вищевказаного кабінету проводили там час у напівлежачому стані, тож насолоду їхнім очам забезпечували кілька десятків приклеєних до стелі фотографій улюбленої собачки Джо Боксера породи чихуахуа.

— На одній із тих фоток та чортова собака, схоже, ніби випорожнюється, — розповідав після чергового візиту до дантиста Дагі Твічел своєму приятелеві Расті. — Може, ця порода просто завжди сидить у такій позі, але я так не думаю. Думаю, я пролежав півгодини, саме споглядаючи на те, як заслинена тваринка вичавлює з себе гівно, поки той її кобель Боксер виколупував у мене зі щелепи два зуби мудрості. Викруткою, судячи з моїх відчуттів.

Поперечна вивіска, що майоріла поряд із дверима офісу доктора Боксера мала вигляд баскетбольних трусів розміру достатнього, щоб налізти на якогось казкового велетня. Пофарбована вона була кричуще золотим і зеленим — кольори місцевих «Вайлдкетс». Напис на ній повідомляв: «ДЖОЗЕФ БОКСЕР, доктор зуболікарської хірургії». А нижче: «БОКСЕР — ЦЕ МИТТЮ». Він дійсно працював фантастично швидко, з цим погоджувалися всі, але не визнавав ніяких медичних страховок і приймав плату тільки готівкою. Якщо, скажімо, до нього з'являвся якийсь лісоруб із нагноєними яснами і щокою надутою, як у білки, котра напхала собі повний рот горішків, та починав щось казати про зуболікарську страховку, Боксер радив йому спершу отримати живі гроші в «Синього Хреста» або «Антема»[294], а тоді вже приходити до нього.

Мінімальна конкуренція змусила б його пом'якшити свою драконівську політику, але з півдесятка дантистів, котрі намагалися укорінитися в Честер Міллі від початку дев'яностих, не витримали і здалися. Ходили чутки, що це добрий друг Боксера Джим Ренні міг докласти руку до унеможливлення зуболікарської конкуренції в місті, але ніяких конкретних доказів не було. Тим часом Боксера можна було щодня побачити за кермом «Порше», наліпка на бампері якого повідомляла: «ІНША МАШИНА В МЕНЕ ТАКОЖ ПОРШЕ!»

Коли Расті, а слідом і Барбі, тягнучись за ним, з'явилися з коридору, Боксер уже вирушив до вихідних дверей лікарні. Тобто намагався, бо Твіч іще тримав його за руку.