Читати книгу - "Трилогія смерті"

краще вже нам оддадуть, ніж потратять на кінські перегони. Тут вони мають більші шанси виграти, бо я таки добряче наганяю на них страху Божого. Хай там психіатри їх забалакують, а я на них як рикну-крикну, то так і одірвалися штанці від шлейок у половини моїх парафіян, поки друга половина парафії якраз устигає підтягнути свої панталони. Ходіть сюди, присядьте. Любите шотландське? Я часто гадаю: от якби Христос жив нині, то чи пригостив би нас міцненьким? А ми — чи й відмовилися б? Оце така ірландська логіка. Ходім!

У своєму кабінеті він налив у два коньячні келишки.

— Очі ваші виказують, що не любитель ви такого, — спостеріг священик. — Ну, то й не чіпайте, я вас не силую. Ви прийшли порадитися про отого придурка фільм, який саме закінчують знімати на студії, через дорогу? Невже Фріц Вонґ аж такий шалений-скажений, як дехто про нього відгукується?

— Але ж і не менш чудовий.

— Приємно чути, що бодай один сценарист хвалить свого боса. Я свого хвалив нечасто.

— Ви?!

Отець Келлі засміявся.

— Замолоду я написав дев’ять сценаріїв, і жодного так і не зняли — чи й не мали би зняти, у неділеньку рано. До тридцяти п’яти своїх літ я крутився, мов той Марко в пеклі, продавав, розпродував, шастав по студіях, притирався. А тоді послав усе це до дідькової мами та й пристав до священства, хай і пізненько. Ой, і нелегко ж то було. Церква не бере просто з вулиці всякого, хто в попи преться. Але я блискучим спринтом пройшов семінарію, адже доти встиг попрацювати над цілою купою докуменально-християнських фільмів. А що з вами?

Я сидів собі й сміявся.

— Що я сказав смішного? — поцікавився отець Келлі.

— Та подумалося мені, що половина сценаристів на студії, якби тільки знали, скільки років ви писали сценарії, плавом попливли б до вас — не на сповідь, а випросити підказку! А як би ви виписали ось цю сцену? А як би закінчили оту? А як змонтувати? А як…?

— Та ви ж не тільки борт корабля пробили, а й залогу всю потопили!

Священик вихилив своє віскі й негайно знову налив, пирхаючи здушеним сміхом, а далі ми з ним забалакали, мов двоє бувалих сценаристів, про край кіношних сценаріїв. Я виповів йому свого Месію, а він мені — свого Христа.

А тоді він виснував:

— Схоже, ви вдало полатали той нікудишній сценарій. Але ж і ті стародавні хлопці, що творили дві тисячі років тому, теж латали, кожен по-своєму, якщо візьмете до уваги розбіжності між Матвієм та Іоанном.

Я завовтузився у своєму кріслі, борючись із лютим бажанням забелькотати, але таки не посмів бризнути киплячою олією на священика, котрий пригощає тебе холодною святою весняною водою.

Я підвівся.

— Що ж, дякую, отче.

Він подивився на мою простягнуту руку.

— Ви ж із рушницею прийшли, — щиро мовив він, — але не вистрелили. Тож посадіть свою задню частину на отой стілець.

— Невже всі священики отак говорять?

— В Ірландії — так. Отож ви обтанцювали довкола яблуні, а жодного яблучка й не струсили. То потрусіть.

— Либонь, я сьорбну ковточок оцього, — я взяв келишок і ковтнув крапельку. — Ну… Уявіть, що я католик…

— Уявляю.

— І хочу висповідатись.

— Завжди трапляються такі.

— І припхався до вас запівніч…

— Непідхожий час, — але в обох його очах спалахнуло по свічці.

— І постукав у ваші двері…

— Невже б ви так учинили? — він ледь похилився до мене. — Продовжуйте.

— То чи впустили б ви мене? — запитав я.

Я неначе штовхнув його, і він відкинувся на спинку крісла.

— Колись хіба не були церкви одчинені у всякий час? — провадив я.

— Давно колись, — підтакнув він, чи не зашвидко.

— Отож, отче, якби я прийшов глупої ночі, бо мені вкрай треба негайно висповідатись, то ви б не відгукнулися на мій стук у двері?

— А чом би й не відгукнувся? — свічки в його очах запалахкотіли так яскраво, от ніби я підняв ґніт, щоб ясніше світило.

— Заради найгіршого грішника, можливо, за всю історію світу, отче?

— Немає такого створіння.

Запізно. Язик йому наче замерз на цьому останньому жахливому слові. Очі його завертілися, і він закліпав ними. І переформулював свій останній вислів, аби дати розмові інший хід.

— Немає на світі такої особи.

— Але, — не відступився я, — якби саме прокляття, сам Юда прийшов, благаючи… — я затнувся, — глупої ночі?

— Іскаріот? Я б і заради нього прокинувся, авжеж.

— А що, коли б, отче, цей пропащий страшний чоловік, украй потребуючи сповіді, постукав до вас не однієї ночі, а стукав би чи не щоночі протягом року? Чи пробудилися б ви? А чи знехтували б отой стук?

Це й вивело його з рівноваги. Панотець Келлі підскочив, мов пружиною підкинутий — чи мов величезний корок, якого я вибив із величезної пляшки. Він геть зблід: і лиця, і навіть шкіра під чуприною знебарвилися.

— Вам треба негайно йти кудись. Я вас не затримую.

— Ні, отче, — я вирішив іти напропале. — Це вам так треба, щоб я пішов звідси. У ваші двері постукали… — проривався я і далі навмання, — двадцять років тому, десь на цьому тижні, пізно. Крізь сон ви розчули, як грюкають у двері…

— Ні, досить з мене цього! Забирайтеся геть!

То був нажаханий вигук Старбека, яким той оплакав Ахавове блюзнірство та його останнє занурення — з метою все-таки здобути оту велику білу плоть.

— Геть!

— Геть? Ні, то ви, отче, були вийшли тоді геть звідси! — серце так гупнуло мені в грудях, що я мало не обкрутнувся у своїм кріслі. — І впустили сюди й ту трощу, і той гамір, і ту кров. Можливо, ви навіть чули удар, коли зіткнулися машини. А тоді все ближчала хода, потім загрюкали у двері, гучно покликали вас. Можливо, та вулична пригода вийшла з-під контролю, якщо то була пригода. Можливо, їм потрібен був такий опівнічний свідок, який і побачив би, але нікому б не розповів. Ви тоді впустили сюди страшну правду й досі нікому не виказали таємниці.

Я підхопився — й мало не зомлів. Мій підскок наче посадив священика, геть розм’яклого, мов без кісток, на його місце, от ніби ми з ним були дві противаги на одному блочку.

— Ви ж стали свідком тієї події, отче, хіба ні? Бо сталося це за якихось кілька кроків звідсіля, у геловінську ніч 1934 року, то невже ж вони не занесли жертв сюди?

— Господи, спаси й заступи! — простогнав священик. — Так.

Отець Келлі, як спалахнув був хвилину