Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Сімнадцяти років, щойно висвячений на лицаря, Раегар Таргарієн влетів на бойовисько легким чвалом у чорному панцирному обладунку на визолоченій кольчузі. За шоломом його летіли довгі стрічки червоного, золотого, жовтогарячого шовку, схожі на язики полум’я. Двійко її дядьків упали під ударами його списа, а потім і десяток найкращих батькових бійців, цвіт заходу. Надвечір принц заграв на срібній арфі й примусив її плакати. Коли Серсею познайомили з принцом, вона трохи не потонула у безодні його сумних фіалкових очей. «Його боляче поранено, — пригадала вона свої тодішні думки, — але я його зцілю, коли ми одружимося.» Поруч із Раегаром навіть її прекрасний Хайме здавався незграбним телепнем.

«Принц буде мені чоловіком, — думала вона тоді, трохи не стрибаючи з захвату, — а коли помре старий король, я стану королевою.» Тітка втаємничила її перед турніром.

— Ти маєш бути особливо вродливою, — наказувала пані Генна, клопочучись коло її сукні, — бо на завершальному бенкеті буде оголошено про твоє з принцом Раегаром заручення.

Того дня Серсея почувалася такою щасливою… інакше нізащо б не зважилася відвідати намет Маггі-Жаби. Та й погодилася лише на те, щоб показати Джейні та Меларі, що левиця не боїться нічого. «Я мала стати королевою. З якого дива королеві боятися вбогої бридкої старої?» Але минуло ціле життя, а при згадці про те передбачення шкірою досі бігли мурашки. «Джейна втекла з намету з вереском жаху, — пригадала королева, — але Мелара лишилася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові та посміялися з її божевільних пророцтв, що всі до одного здалися нам конче безглуздими.» Вона мала побратися з принцом Раегаром, хай що там белькотіла дурна стара. Адже їй пообіцяв батько, а слово Тайвина Ланістера — те саме, що золото.

Її сміх завмер наприкінці турніру. Не було завершального бенкету, ніхто не пив здравиці за її заручення з принцом Раегаром. Лише холодні погляди та крижана мовчанка між королем та батьком. Пізніше, коли Аерис із сином та всі його відважні лицарі вирушили до Король-Берега, дівчина прибігла до тітки у сльозах, нічого не розуміючи.

— Твій батько запропонував шлюб, — розказала тітка Генна, — та Аерис не схотів нічого чути. «Ти мій найздібніший слуга, Тайвине, — мовив король, — але спадкоємців дому не одружують з доньками надвірних слуг.» Висуши сльози, люба моя. Хіба леви плачуть? Твій батько знайде тобі іншого чоловіка — кращого за Раегара.

Але тітка їй збрехала, і батько не справдив надій — саме так, як останнім часом не справджував Хайме. «Батько не знайшов мені кращого чоловіка. Він віддав мене Робертові, і прокляття Маггі розквітло, як отруйна квітка.» Якби ж вона побралася з Раегаром, якби ж справдився замір богів… то він би й не глянув удруге на те дівчисько-вовчисько. «Раегар зараз був би нашим королем, а я — його королевою, матір’ю його синів.»

Вона так і не пробачила Робертові, що той убив її принца. Проте леви ніколи не славилися вмінням пробачати. І скоро про це дізнається пан Брон, лицар Чорноводи.

Брієнна

Забрати голови наполіг Гайл Добич.

— Хай Тарлі почепить їх на мури, — переконував він.

— Ми не маємо смоли, — заперечувала Брієнна. — Плоть зогниє. Облиште їх!

Її зовсім не вабило пробиратися зеленим мороком соснового лісу в товаристві голів убитих нею людей.

Але Добич нічого не слухав. Він сам прорубався крізь шиї покійників, зв’язав три голови за волосся докупи і підвісив до свого сідла. Брієнні лишалося тільки прикидатися, що вона їх не помічає; та інколи, надто уночі, вона відчувала на спині мертві очі, а одного разу їй наснилося, що голови шепочуться поміж себе.

Дорогою назад до Дівоставу на півострові Гостроклішня панувала волога холоднеча. Одного дня дощило, іншого — погрожувало задощити, а тепло не бувало ніколи. Стаючи табором, мандрівники ледве знаходили сухі дрова для вогнища.

Коли нарешті товариство дісталося Дівоставу, за ними услід летіли хмари мушви, гайворон виїв Пелехові очі, а Тімеон з Пацем юрмилися хробаками. Брієнна та Подрік узяли звичку їхати за півсотні сажнів попереду, щоб залишити сморід гниття якнайдалі за собою. Втім, пан Гайл твердив, що вже втратив рештки нюху, і пахощі його не турбують.

— Поховайте їх! — казала йому Брієнна щовечора, коли вони розкладали табір, але Гайлові було не позичати впертості. «Мабуть, хоче сказати князеві Рандилу, що сам їх уколошкав.»

Та на його честь, нічого подібного лицар на думці не мав.

— Гикавий зброєносець кидався каменюками, — розказав він, коли їх з Брієнною привели до Тарлі у дворище Мутонового замку. Голови віддали десятникові варти, наказавши вичистити, засмолити і виставити над брамою. — Панна мечниця зробила решту справи.

— Убила всіх трьох? — недовірливо перепитав князь Рандил.

— Бачили б ви, як вона билася! Дали б їй ще трьох — було б вам іще три голови.

— То ви знайшли дівчину Старк? — запитав Тарлі вже в неї.

— Ні, пане князю.

— Зате кілька щурів зарізали. Мабуть, пораділи?

— Ні, пане князю.

— Шкода. Гаразд, ви скуштували крові. Довели, що ви там хотіли довести. Тепер час зняти залізо і вдягтися, як личить панні. У порті є кораблі. Один зупиняється на Тарфі. Я дозволяю вам на нього сісти.

— Дякую за добрість, але мушу відмовитися.

На обличчі князя Тарлі відбилося палке бажання настромити її власну голову на шпичку понад брамою, поруч із головами Тімеона, Паця та Пелеха.

— То ви маєте намір правити своє? Далі чинити оце безглуздя?

— Я маю намір знайти пані Сансу.

— Коли ласка вашої вельможності, — мовив пан Гайл, — я бачив, як вона б’ється з Блазнями. Вона сильніша за більшість чоловіків, а швидка, що…

— То меч швидкий! — гарикнув Тарлі. — Валірійський булат швидкий, бо таким його зробили валірійці! Сильніша за чоловіків? Еге ж. Буває. Різні на світі є примхи природи. Стрічаються навіть покручі, не схожі на людей.

«У таких, як він, годі шукати любові та шани, — подумала Брієнна, — хоч ти вивернися навиворіт.»

— Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти…

— Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні — різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються — я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників,