Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Але при чому тут Віра? І чому вони сказали: ваша колишня дружина, адже вона є і нинішньою його дружиною… Ну, якось збирався він з нею розлучатися, коли вона вибрала не його, а кінематограф, але потім… Потім передумав. Вирішив ще і ще поговорити з дружиною, як вона повернеться з Одеси…

ЯК ВОНА ПОВЕРНЕТЬСЯ З ОДЕСИ…

Одеса… Одеса… Стривай, а в якому царстві-государстві знаходиться якась там Одеса?… Десь на березі Чорного моря… Так-так, Чорного моря. Але кому належить Чорне море? Та гаразд, повернеться дружина з Одеси, він тоді й розбереться – де та Одеса, якого вона царства-государства і кому належить Чорне море!..

Лише в Художньому театрі Станіславського, де йому всі чомусь будуть висловлювати співчуття, він нарешті збагне: Віра Холодна з Одеси – чия б вона не була, – вже більше ніколи не повернеться…

Правда, його заспокоїли (Господи, хіба можна тепер його заспокоїти?), що як тільки нормалізується залізниця, тіло його дружини буде перевезено з Одеси до Москви для поховання на Новодівичому…

Сам Станіславський, Костянтин Сергійович, його в цьому особисто запевнив…

Володимир Холодний повернеться з панахиди, присвяченої пам’яті Віри Холодної, що була проведена у МХАТі (як там говорили про Віру, як говорили!) вже зовсім іншою людиною.

Навіть уже не жильцем у світі цьому.

Власне, ще жильцем, але вже – тимчасовим.

Після панахиди у МХАТі він почне заговорюватись, часто вже й не чутиме – і відповідно не реагуватиме, – як до нього звертатимуться.

І все намагався у ті дні щось пригадати… пригадати… пригадати… Але що саме намагався пригадати – теж довго не міг… пригадати. От морока! Але ж намагався пригадати – щось дуже важливе, що не так давно його вразило – ледь чи не вбило. Як він ходив… ходив…

І раптом пригадав: ворожка! До неї не так давно ходив, охоплений відчаєм і розпукою. Ходив з болючим запитанням, що краяло йому серце (воно й досі крає серце): що йому робити із сімейним своїм життям? ЯК ЙОМУ ДАЛІ ЖИТИ?

– Не турбуйся про подальше своє життя, бо далі його у тебе вже не буде, – відповіла йому тоді московська сивіла. – Тебе чекає кончина від твоєї дружини…

Він тоді страшенно подивувався і навіть не повірив віщунці лихій – не може Віра, навіть розлюбивши його, влаштувати на нього замах, аби позбутися нелюбого чоловіка. А тепер все збагнув. Що саме малося на увазі: своєю передчасною смертю Віра завдасть і йому смерть.

«Ні-ні, – запротестував він комусь невидимому і незримому, але присутність якого все ж біля себе відчував. – Не завдасть… Просто я йду до неї, до Вірусі своєї. І ТАМ, де вона зараз, невдовзі буду і я. І ТАМ нас уже ніхто й ніколи, і ніякий кінематограф – не розлучить і ми будемо нарешті разом – таку довгу вічну ВІЧНІСТЬ…

І невдовзі помре.

Але перед смертю він говоритиме про Віру, як про живу…

І переживе він дружину всього лише на два місяці і піде з цього жорстокого світу – з туги за втраченою коханою…

Із повідомлень преси тих років:

«Її чоловік помер через кілька місяців по смерті дружини. Володимир Григорович перестав спілкуватися з близькими, не виходив зі своєї кімнати і почав заговорюватись. Він уголос бесідував з покійною дружиною, пристрасно про щось з нею сперечався… А якось заснув і більше не прокинувся…»

Вже в наші дні з’явиться легенда, що буцімто Володимира Холодного відразу ж після смерті дружини розстріляють більшовики – «невідомо, правда, за що».[16]

От саме: невідомо за що.

Але це всього лише – даруйте, – легенда про його розстріл більшовиками. Не більше.

З його серця не сходила туга, журба і невимовна печаль…

Він з туги і помре. Власне, скарає себе тугою на смерть…

Як співається у пісні: «Туга серце огортає, козак сам себе картає…»

Але перед кончиною своєю він ще бесідуватиме з покійною дружиною, яка насправді для нього була живою. І про щось з нею навіть сперечатиметься… Але швидко й заспокоїться – дружина, яка померла і яка насправді була живою, не перечила йому, а відразу ж пристала на його думку. І ліг спати аж ніби умиротворений. Що нарешті Віруся вибрала не той клятий кінематограф, що французи називають його синема, а вибрала його. Давно б так!

І засне. Щоб більше вже не проснутися – принаймні в цьому світі, далебі не кращому. Але перед вічним своїм сном ще встигне подивуватися: хто ж така, врешті-решт, «канареечка»? І чого це вона… «жалобно поет»? Чому жалібно, якщо його стосунки з Вірусею так гарно налагодилися і дружина нарешті вибрала його?… Тепер, як кажуть, тільки жити…

Опікунство над дочками Віри Василівни, які зі смертю її чоловіка поставали круглими сиротами, а заодно й над молодшою своєю сестрою Сонею, взяла сестра покійної Надя. Згодом вона вийде заміж за болгарина і року 1923-го переїде на його батьківщину. Коли той помре, вона і також на той час овдовіла Женя поселяться в Стамбулі. А після смерті тітки Євгенія переїде до США. Нонна доживатиме віку в Стамбулі. Соня Левченко залишиться в Одесі, вона візьме собі прізвище Холодна і стане балериною Одеського оперного театру, де танцюватиме з 1920 по 1937 рік. І все життя боротиметься за збереження пам’яті сестри своєї великої.

«На батьківщині ж творчість Холодної, – за Інтернет-виданням, – і саме її ім’я стали синонімами буржуазного мистецтва, що вироджується, і ледь чи не лайливим словом в лексиконі молодих новаторів радянської кінематографії. І все ж, всупереч негласній забороні, згадка про першу королеву російського екрана збереглася в пам’яті співвітчизників. З початком 1960-х років, коли ім’я Холодної здалося владі абсолютно безпечним, вона повернула його в науковий і друкований обіг без попередніх зневажливих зворотів. Далі всіх пішов палкий шанувальник актриси Олексій Каплер: у зворушливому біографічному нарисі він подав її радянською патріоткою і ледве чи не героїнею більшовицького підпілля Одеси. Радянізація міфу про Холодну здобула закінчене вираження в патріотичній (і касовій) мелодрамі «Раба любви» Нікіти Михалкова.

А втім, нічого тут – у випадку з Вірою Холодною, – не було дивного. Чи й чогось незвичного для тих часів.

Про того, з ким одеські екскурсоводи запрошують посидіти на бронзовій лавочці у Міському саду, себто з Леонідом Утьосовим, за часів тоталітаризму червоної ідеології і не таке траплялося (коли він ще не був, звичайно, бронзовим і нечутливим до різних там «закидонів»). Пережив метр хіба ж такі нападки й погрози – особливо коли мав необережність