Читати книгу - "11/22/63"

— Я знаю. Вона може бути брутальною.

— Вона так і купує речі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

— Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів»[516] і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?» — Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

— А що їй Рина на це? — заусміхався Роберт.

— Марина каже: «Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, — Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

— Їй-бо, мамці так сподобалось.

— Вона каже: «Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок». Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якому разі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлося в Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: «істерична фіксація».

— Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

— Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.

4

Десятого серпня близько п’ятої вечора знову прибув «Бель Ер», тягнучи цього разу за собою невеличкий дерев’яний причіп. Роберту й Лі вистачило десяти хвилин, щоб перенести все добро Освальдів до їх нового помешкання (обережно уникаючи наступати на першу сходинку, яку все ще не було полагоджено). Поки вони цим займалися, Марина з Джун на руках стояла на зарослій бур’яном галявині, дивлячись на свій новий дім з відразою, яка не потребувала перекладу.

Цього разу з’явилися всі три дівчинки-стрибунки, дві пішки, третя підштовхуючи себе на самокаті. Їхній вимозі показати дитину Марина підкорилася з усмішкою.

— Як її звуть? — спитала одна з дівчаток.

— Джун, — сказала Марина.

Тут уже дівчатка почали навперебивки закидати її питаннями.

— Скільки їй років? Вона вміє балакати? Чому вона не сміється? У неї є лялька?

Марина затрусила головою, не перестаючи при цім посміхатися.

— Прошу, я ні говорити.

Трійко дівчаток кинулися навтьоки з вересками: «Я ні говорити, я ні говорити». Одна з іще живих курей Мерседес-стрит з кудкудахканням спурхнула з-під їх ніг. Марина дивилася їм услід, посмішка її відцвітала.

Вийшов на галявину і став біля неї Лі. Голий до пояса, спітнілий. Шкіра в нього була біла, як риб’яче черево. Руки мав тонкі, з обвислими м’язами. Він обняв дружину за талію, а потім нахилився й поцілував Джун. Я гадав, що Марина зараз махне рукою на дім і скаже: «Ні подобатись, ні подобатись», — на це її англійської цілком вистачило б, — але вона тільки передала Лі дитину і піднялася в будинок, захитавшись на мить на ненадійній сходинці, але зразу ж віднайшла рівновагу. Мені майнуло, що Сейді майже напевне там могла беркицьнутись, а потім цілий тиждень кульгати з розпухлою стопою.

А ще я зрозумів, що Марина не менше за свого чоловіка бажала виїхати подалі від Маргарити.

5

Десятого числа була п’ятниця. А в понеділок, приблизно через дві години після того, як Лі вирушив на чергову трудову вахту зі збирання алюмінієвих дверей, до будинку № 2703 під’їхав і став на узбіччі легковик-універсал кольору бруду. Ледь не раніше ніж машина встигла зупинитися, з її пасажирських дверцят вискочила Маргарита Освальд. Замість червоної хустки, сьогодні на ній була біла в чорний горошок, але незграбні черевики на ногах залишалися ті самі, тим самим, сварливим, був і вираз на її обличчі. Вона, як і передрікав Роберт, знайшла їх.

«Псиця небесна, — подумав я. — Псиця небесна».[517]

Я спостерігав крізь шпарину між шторами, проте вмикати мікрофон підстав не бачив. Розпочиналася вистава, яка не потребувала звукового супроводу.

Подружка, котра її привезла — досить огрядна тітонька, — виборсалася з-за керма і, хилитаючи викот сукні, робила собі вентиляцію. День уже обертався на чергове пекло, але на Маргариті це аніскільки не позначалося. Вона рішуче підштовхнула свою водійку до заду машини, щоб відкривала дверцята багажного відділення. Всередині містився високий стільчик і торба з покупками. Маргарита витягла стільчик, її подружка взяла харчі.

Підкотила на самокаті дівчинка-стрибунка, але Маргарита упоралася з нею швидко. «Ану киш, дитино!» — долетіло до мене, і дівчинка, надувши нижню губу, поїхала геть.

Маргарита парадом промаршувала по лисій стежці, що вела до будинку. Вона затрималася, придивляючись до підступної сходинки, й аж тут на ґанок вийшла Марина. Одягнена в торочкуватий топ і шорти того ґатунку, якого місіс Освальд не схвалювала на заміжніх жінках. Мене не здивувало, що вони подобаються Марині. Ноги вона мала прекрасні. На обличчі в неї застиг тривожний вираз, і мені не знадобився підсилювач, щоб її почути.

— Ні, мамочька… мамочька, ні! Лі каже ні! Лі каже ні! Лі каже… — а далі швидке лопотіння російською, єдиний спосіб, яким Марина могла висловити, що ж саме казав її чоловік.

Маргарита Освальд належала до тих американців, котрі вважають, що іноземці їх напевно зрозуміють, якщо