Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Дехто вважає, це тому, що вона виявилась «прекрасною моделлю для кінематографічного апарата, відповідала естетичним смакам буржуазно-міщанської публіки…», інший режисер запевняв, що на «обличчі її лежав відбиток того суму, що властивий нашій північній природі у дні ранньої осені…»

Ще один історик запевняє: секрет ховався «у тому чадному, похмурому дусі часу, що був створений грабіжницькою імперіалістичною війною. Дрібнобуржуазна публіка, розчарувавшись в настанні кращих часів, ринулась у владу «солодкого дурману». Вона обманювала себе ілюзіями, дешевими ідеалами «краси»…

Образ жінки, створений Вірою Холодною, відповідав цим ідеалам і тішив ці ілюзії… міщанська публіка звела Віру Холодну на престол «королеви екрана» і, схиляючись перед нею, відволікалася від подій сучасності, що мучили її…»

А втім, що тепер гадати! Ще Павло Тичина в розпуці запитував:

Хотів би я знати —

Та хто теє скаже!

Хто скаже мені,

що могили гадають…

Справді, що гадати? Сергій Єсенін, чиє життя трагічне так само рано обірвалося, як і життя Віри Холодної, правий був – і завжди буде правим:

Жизнь моя? Иль ты приснилась мне?

Словно я весенней гулкой ранью

Проскакал на розовом коне…

Від цього нічого відняти і до цього нічого додати…

…І БУЛО ВИРІШЕНО ПЕРЕВЕЗТИ ВІРУ ХОЛОДНУ ДЛЯ ПОХОВАННЯ ДО МОСКВИ – НА НОВОДІВИЧОМУ КЛАДОВИЩІ, ПРЕСТИЖНОМУ ДЛЯ ВІЧНОГО СПОЧИНКУ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ.

І ЦЕ МАЛО СТАТИСЯ В МІСЯЦІ ЛЮТОМУ, 1919 РОКУ.

Частина четверта-4

…Ти заговориш, коли вже мене не буде

…І була вона вже на далекій дорозі, вічній дорозі людства, на тій дорозі, що веде в інший світ, по якій кожному із сущих на землі, хоче він того чи не хоче, раз-таки в жахливій самотині, а доведеться пройти…

І почалося читання Псалтиря біля труни та молитов за упокій, служилися панахиди – заради втішання тих, хто сумував за померлою, хоч слова, якими б вони не були утішливими, все ж залишаються словами і слугують малою втіхою…

Виголошувалися молитви за відпущення гріхів – вільних і невільних, – померлої, і про спокій її у Царстві Небесному. Родичі і знайомі небіжчиці стояли із запаленими свічками – як вважається, на знак того, що й вони вірять у світле майбутнє життя, а в кінці панахиди – коли читатимуть молитви Господні – свічки будуть погашені. На ознаку того, що земне життя наше, як палаюча свічка, мусить згаснути, найчастіше не догорівши до кінця, який ми для себе передбачаємо…

І настав час, коли вже треба було переносити покійну в храм, тож перед виносом пролунала коротка служба, літія із співом – як взялися за домовину, – «Святий Боже…»

У храмі Спасо-Преображенського собору домовину з тілом Віри Холодної поставили посередині, обличчям до вівтаря, і на чотирьох сторонах труни запалили світильники у високих канделябрах…

І почалися піснеспіви, у яких зображувалася вся доля людини, котра знову повертається у землю, з якої взята; але, незважаючи на безліч гріхів, людина не перестає бути «образом слави Божої», створеним за образом і подобою Божою, а тому Свята Церква молила Владику й Господа, з Його невимовної милості відпустити спочилій гріхи і сподобити її Царства Небесного. Після читання Апостола і Євангелія, у яких говорилося про майбутнє воскресіння мертвих, священик перейшов до відпускної молитви. У ній відпускалися заборони й гріхи, які були на померлій, у яких вона покаялася і померла у спокої і була відпущена в загробне життя…

І покійна була впущена у загробне життя…

А текст цієї молитви поклали їй у руки.

І ось вже настає час прощання, знайомі та рідні цілують небіжчицю, прощаються з нею, після цього тіло померлої було закрите, а священик посипав його хрестоподібно землею, примовляючи:

– Господня земля, і все, що наповнює її, Вселенна, і всі, що живуть у ній, – а вже тоді гріб закрили віком і заспівали «Вічная пам’ять…»

Потім буде поминання спочилої на третій, дев’ятий і сороковий дні після смерті.

На третій день спочилої Свята Церква, поминаючи триденне Воскресіння Ісуса Христа, молитиме Його воскресити померлу для блаженного майбутнього життя; на дев’ятий день Церква молитиме Господа, щоб Він зачислив померлу до собору угодників Божих, розділених, як і ангели, на дев’ять чинів; на сороковий день завершиться молитва, щоб Ісус Христос, вознісшись на небо, возніс у небесні оселі і Віру, рабу Його Божу… Рідні будуть щоденно поминати померлу протягом усіх сорока днів, замовлятимуть заупокійну літургію та панахиди, це поминання зветься сорокоустом.

А вже в роковину смерті Віри рідні, близькі і друзі її молитимуться на знак віри, що день смерті людини не є днем загибелі, а є днем нового народження для вічного життя, день переходу безсмертної душі людської в інші умови життя, де вже немає місця земній юдолі, хворобам, печалям і смутку…

Вот и все. Панихида кончена.

Над собором пробило час.

Этой пытке остро-утонченной

Предаюсь я в последний раз.

Синеватые нити ладана,

Недоплаканных слез комок —

Все понятно и все разгадано.

Эти строки – любви венок.

Что ж тебе пожелать? Любовника?

Или счастья на двух персон?

Не забудь позабыть виновника,

Что нарушил твой сладкий сон.

Он обманут мечтой-гадалкою,

Умирает один в глуши.

Не сердись за попытку жалкую

Докричать до твоей души.

Я любовь твою, я, как веточку,

Засушу между старых книг.

Время быстро сотрет отметочку,

Все сотрет его грозный лик.

Ну, прощай, моя птица бедная,

Королева моих вершин.

Ты теперь навсегда безвредная,

Он долюбит тебя один.

…СЛОВА, ЯКОСЬ МОВЛЕНІ НЕЮ, ЗБУЛИСЯ: «Я люблю тебе, мій «Великий німий», – ти заговориш, коли мене уже не буде. Я не почую тебе».

Віра Василівна Холодна скінчить свої земні (земні, адже у неї ТАМ, ДЕ ВОНА НИНІ ПЕРЕБУВАЄ – ВІЧНІСТЬ!) дні 16 (3) лютого 1919 року – проживши у цьому, не кращому світі, 26 років, 6 місяців і 7 днів…

Починаючи з 16 лютого, одеські газети й журнали публікували статті, що у всіх деталях описували та обговорювали обставини хвороби, смерті і похорон улюбленої актриси.

«Сегодня хоронят Веру Холодную. Нет, кажется, злее насмешки, чем та, которой посмеялась судьба над этой обворожительной любимицей счастья… Вера Холодная была воплощенная грация… Картины с ее участием сияли всеми цветами таланта, радости, какой-то неземной лучезарности… Сколько в ее улыбке было грации, теплоты, чего-то хорошего, проникающего в самую глубь сердца… Вот появилась на экране Вера