Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

У кімнаті є велике вікно з видом на хвойний ліс, яке закривають мереживні занавіски, біля вікна невеликий стіл, накритий білою скатертиною, на ньому за правилами знаходяться перо з чорнилом, папір і сургучна печатка з символом трактиру, щоб у разі потреби написати листа. Господиня у вільний час в'яже мережива, як би додатковий заробіток, і тому, у кожній кімнаті є її власні вироби, у цій особливо багато. Мереживо є майже у всьому, що мене оточує, навіть на ковдрі. Щоб узимку постояльцям не було холодно, у цій кімнаті також є маленький камін з поставленими на ньому зображеннями у старовинних рамках, і обов'язково мереживна серветка поруч. Іноді здається, що трактир краще б назвали «Домашнє вогнище» або «Затишний будиночок», а не «У Озера», і хоча в основній залі не було надлишку домашнього декору, атмосфера зберігалася такою ж, що звичайно приваблювало багатьох відвідувачів.

Не встигла я прилягти, як одразу ж почула крик і буквально за кілька секунд у мою кімнату пролунав наполегливий стукіт. Я негайно підійшла до дверей, щоб дізнатися що ж там сталося, але звичайно здогадувалася в чому саме справа.

– Анко! Рятуй! У мене, здається, дах поїхав! – Том, навіть якось перелякано на мене дивився.

– Давно не бачилися! – відповіла я, зберігаючи при цьому якусь холоднокровність. – Ну і як ти прийшов до такого висновку?

– Що? – не зрозумів він. – Якому ще висновку?! Я кажу тобі, що в мене дах поїхав...напевно... або це галюцинації.

– Гаразд, кажи, що трапилося! Я вперше бачу, щоб хтось так наполягав на своїй неадекватності.

– Ну, розумієш..., – зам'явся він, не знаючи з чого почати.

– Тільки не затягуй свою розповідь, це явно не твоє. Давай чітко й по справі.

І він почав говорити, що після того, як відніс свої речі до кімнати, вирішив трохи випити внизу, але вже спустившись, раптово виявив, що забув свій гаманець. Тому моєму напарнику довелося повернутися назад, але відкривши двері він не повірив своїм очам, вирішивши, що ймовірно божеволіє. Адже майже всі його речі повільно і хаотично кружляли по простору кімнати, або ж були розкидані будь-де.

– Ага, навіть так, – відповіла я, нарешті вислухавши його розповідь до кінця.

– Ходімо зі мною, подивишся. Раптом я й справді збожеволів, – сказав він, дивлячись трохи спокійніше, ніж коли ломився у двері, і я звичайно ж пішла за ним.

– Ось ми й прийшли, – зупинившись біля його кімнати, було помітно, що Том не дуже хотів туди заходити.

– То що ж, давай подивимося на твоє літаюче барахло, – взяла я на себе цей обов'язок і відчинила двері.

– Ееее..., – тільки й зумів він видати якийсь незрозумілий звук.

– Що ж! – Усміхнулася я, побачивши перед собою видовище формового безладдя в його кімнаті. – Тобі слід було трохи прибратися, перш ніж кликати дівчину в гості.

– Але ж вони літали…, – спробував якось виправдатися він.

– Але ти ж мечник, проявив би себе якось.

– І що мені по твоєму свої речі порізати? Я не можу нападати на того, кого не бачу, – пояснив він.

Коли я відчинила двері кімнати: речі були розкидані по всьому периметру, та й взагалі здавалося, не було такого куточка, щоб там щось та не валялося. Але при цьому тут нічого не літало. Навіть ні крапельки не ворушилось.

– Тааак... це вони вміють, – ненароком вирвалося в мене, а Том швидко зауважив це.

– Хто вони? Ти щось про це знаєш?

– Не те щоб знаю…, – зробила я невелику паузу. – Але ходять чутки..., що в цій таверні живуть привиди маленьких дітей, і що вони спочатку можуть робити мешканцям усілякі дрібні капості, але в кінці... якщо на них реагують дуже грубо... вони жорстоко..., – не встигла я закінчити фразу, як Том мене одразу перервав.

– Стоп! Не кажи далі! Не хочу знати, що вони там таке жорстоке роблять. Ти ж не серйозно про це говориш? – почав він мене вмовляти, щоб почути, що це неправда.

– Ну, як знати, як знати, – недбало знизала я плечима. – Чуток на рівному місці не буває. У мене тут якось посеред ночі ваза розбилася. І гаманець із ключами часом перебувають у зовсім несподіваних місцях. Та й чесно кажучи протяги тут іноді гуляють…, – «Ось познущаюся над ним трошки і все ж таки скажу йому правду. А то бідненький Том, втече ще на третьому дні шляху, і що мені потім робити?!», – подумала я. – «Тим паче, я ще навіть четвертої частини правди про цих бешкетників не сказала».

– Не може такого бути! Я тобі не вірю! – недовірливо бубонів він.

– Ну, а як ти інакше тоді поясниш літаючі речі та бардак у своїй кімнаті?! Якщо там взагалі звичайно хоч щось літало, – лукаво посміхнулася я.

– Не знаю як! Але цьому має бути логічне пояснення! Будь-чому має!

– Ну, от коли вигадаєш його тоді і розкажеш. Тільки все одно намагайся поводитися ввічливіше при зустрічі з цими привидами. А то не хочеться потім знайти замість тебе в кімнаті закляклого мерця. Тому зараз я пішла спати, якщо тобі звичайно не потрібен охоронець.

– Ні, що ти, йди-йди! – якось трохи розсіяно, відповів Том. – А я буду намагатися прибрати і розібратися в тому, що трапилося. Вибач, що даремно тебе відволік.