Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

«Це божевілля, — казала я собі. — Він не наважиться на таку спробу».

Та ця думка не заспокоювала. Дарклінґ завжди наважувався.

***

Наступного дня Дарклінґ наказав привести мене до нього.

— Для кого це? — поцікавилася я, щойно Іван залишив мене біля загорожі правого борту.

Дарклінґ продовжив витріщатися на хвилі. Я замислилася, чи не зіштовхнути його у воду. Звісно, він прожив сотні років, та чи вміє плавати?

— Скажи, що ти не замислив те, про що я думаю, — попросила я. — Скажи, що підсилювач належатиме якомусь дурненькому легковірному дівчиську.

— Менш упертому? Менш самозакоханому? Менш спраглому до нікчемного мишачого життя? Повір мені, — запевнив чоловік, — я б хотів, аби так і було.

Я відчула, як паморочиться в голові.

— У гриші може бути лише один підсилювач. Ти сам мені так сказав.

— Підсилювачі Морозова працюють інакше.

Я витріщилася на нього.

— Існує ще щось на кшталт оленя?

— Їх слід носити разом, Аліно. Вони унікальні так само, як ми.

Я подумала про підручники з гришинської теорії, які мені доводилося читати. Всі вони наполягали: гришинська сила не може бути безмежною; за нею необхідно слідкувати.

— Ні, — промовила вголос. — Я цього не хочу. Я хочу…

— Ти хочеш, — глузливо озвався Дарклінґ. — Я хочу дивитися, як твій трекер повільно помиратиме з моїм ножем у серці. Я хочу кинути вас обох у море. Та наші долі сплелись, Аліно, і жоден з нас не може дати цьому ради.

— Ти божевільний.

— Якщо тобі подобається так думати, — відповів чоловік. — Але підсилювачі необхідно поєднати. Якщо є хоч якась надія контролювати Зморшку…

— Неможливо контролювати Зморшку. Її слід знищити.

— Обережно, Аліно, — ледь помітно всміхнувся Дарклінґ. — Я чув те саме про тебе.

Він кивнув Іванові, котрий застиг на поштивій відстані від нас:

— Приведи мені хлопця.

Серце мало не вистрибнуло в мене з грудей.

— Почекай, — втрутилася я, — ти обіцяв, що не нашкодиш йому.

Чоловік проігнорував мене. Я роззирнулася, наче дурна. Ніби хтось на цьому богом забутому кораблі почув би моє прохання. Штурмгонд стояв за стерном, незворушно розглядаючи нас.

Я посмикала Дарклінґа за рукав.

— Ми домовилися. Я нічого не робила. Ти сказав…

Дарклінґ глипнув на мене холодними кварцовими очима, і слова застигли у мене на вустах.

Невдовзі Іван привів Мала, підштовхуючи його до загорожі. Хлопець зупинився перед нами зі зв’язаними руками, мружачись проти сонця. Вже кілька тижнів ми не були ближче одне до одного. Попри втому і бліде обличчя, Мал не здавався пораненим. Я побачила запитання на його настороженому обличчі, але відповіді на нього не мала.

— Гаразд, трекере, — озвався Дарклінґ, — відстежуй.

Мал перевів погляд із Дарклінґа на мене і назад.

— Що відстежувати? Ми посеред океану.

— Якось Аліна розповіла мені, що ти можеш розгледіти кролика серед каміння. Я особисто порозпитував екіпаж «Ферргадера», і вони присягалися, що на морі ти не менш здібний. Схоже, навіть вважали, що ти зі своїми навичками можеш заробити чималенькі статки для якогось капітана.

Хлопець насупився.

— Ти хочеш, щоб я полював на китів?

— Ні, — заперечив Дарклінґ. — Хочу, щоб ти полював на морського батога.

Ми приголомшено витріщилися на нього. Я мало не розреготалася.

— Ти шукаєш дракона? — недовірливо перепитав Мал.

— Крижаного дракона, — пояснив Дарклінґ. — Русала.

Русал. У казках морський батіг був зачарованим принцом, котрого перетворили на морського змія і змусили охороняти холодні води Кістяного Шляху. Невже він — другий підсилювач Морозова?

— Це казка, — заперечив Мал, озвучивши мої думки. — Історія для дітлахів. Насправді його не існує.

— Люди роками помічали морського батога в цих водах.

— Разом із русалками й білими шелками2. Це міф.

Дарклінґ вигнув брову.

— Як і олень?

Мал глипнув на мене. Я ледь помітно кивнула. Що б не запланував Дарклінґ, ми йому не допомагатимемо. Хлопець перевів погляд на хвилі.

— Я навіть не знаю, з чого почати.

— Заради Аліниного блага сподіваюся, що це не так. — Чоловік витяг зі складок своєї кефти вузький ніж. — Адже поки ми шукатимемо морського батога, я щодня зрізатиму з неї шматочок шкіри. Повільно. Потім Іван зцілюватиме її, і наступного дня все починатиметься з початку.

Я відчула, як сполотніло моє обличчя.

— Ти не робитимеш їй боляче! — кинув Мал, однак я почула переляк у його голосі.

— Я не хочу робити